Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Вже не повинна, — Ярина мимоволі гордовито підняла підборіддя. У глибині (та й на поверхні) душі вона пишалась тим, що змогла вибити собі якісь права. Ніколи за життя не могла нікого навіть посунути, а тут раптом цілий поверх собі здобула. — Можеш у Костянтина запитати.

— З чого така прихильність? — на обличчі підлеглого з’явилась бридливість. Якщо дівчина казала правду, то на думку спадав лише один варіант, яким чином вона здобула розкішні умови. — Вчора він був готовий тебе вбити, — він відчув хвилю неприязні до Ярини, яку від жахливих умов, можливо, рятувала лише її стать.

— Я не виключаю, що він й зараз цього хоче, — задумливо пробурмотіла Ярина, але опанувала себе й впевненіше додала: — Але обставини усе змінюють. Я тепер можу заходити у будь-яку кімнату, — вона вирішила не уточнювати, що лише на цьому поверсі й то без кабінету. Недовіра на обличчі молодика її образила, тому дівчина голосніше запропонувала: — Як не віриш, можеш зайти до Костянтина, отримати ще одну хвилю обурення й невдоволення та почути те саме, що сказала вже я, — вона знизала плечима, розвела руками й підвелась на ноги. — У тебе є ключ від моєї кімнати? Бо щось я втомилась, — Ярина позіхнула й розслаблено потягнулась. — Дякую, — вона прийняла ключ з рук хлопця, який не до кінця розумів, що відбувається. З одного боку, Ярина могла дуже по-хитрому намагатись втекти, але навіщо їй тоді ключ від кімнати, де її замикали, якщо вона вже поза нею? Підлеглий Костянтина ще довго обдумував діалог, що відбувся між ним та Яриною, й не знаходив у собі сил підбити логічні підсумки під власними роздумами.