Читати книгу - "День триффідів"

повернувся до дверей. Задня частина крамниці була поза межами досяжності триффідів, доки вони залишалися на вулиці. Я зміг дістатися до кришки люка і підняти її. Звідти висунулися двоє людей, які впали туди після того, як я виліз. Один з них колисав зламану руку, другий був просто в синцях і лаявся.

За межами задньої кімнати було невеличке подвір’я, оточене восьмифутовою цегляною стіною з дверцятами. Я став обережнішим.

Замість того щоб іти просто до дверей, я заліз на дах прибудови, щоб роздивитися околиці. Ці двері, наскільки я бачив, вели до вузької алеї, що йшла через усю довжину блока. Вона була порожньою.

Але з дальнього боку за стіною, що, схоже, була межею з садами приватних будинків, я помітив серед кущів верхівки двох триффідів. Їх могло бути більше. Стіна з того боку була нижче, і їхня висота дозволяла їм діставати жалами через алею. Я пояснив це своїм людям.

— От кляті тварюки, — сказав один з них. — Завжди ненавидів цих вилупків.

Я продовжив огляд. Сусідня будівля з північного боку виявилася службою прокату автомобілів, на території якої ще залишилося три машини. Перевести групу через дві проміжні стіни, особливо чоловіка зі зламаною рукою, було дуже важко, але нам це вдалося. Якимось чином я зміг ще запакувати усіх до величезного «даймлера». Коли ми всілися, я відчинив ворота і побіг назад до машини.

Триффіди зреагували швидко. Унікальна чутливість до звуків підказала їм, що щось сталося. Коли ми виїхали з воріт, кілька з них уже встигли підкрастися до входу. У наш бік захльоскали жала, які лише марно стукали об зачинені вікна. Я різко розвернувся, збив одного триффіда на землю і переїхав. Потім, зробивши околиці трохи чистішими, ми виїхали на дорогу.

* * *

Вечір того дня став для мене найгіршим з самого початку катастрофи. Вільний від двох вартових, я зайняв невеличку кімнату, де міг побути на самоті. Я поставив на камінній полиці шість свічок, запалив їх і довго сидів у кріслі, обдумуючи наше становище. Повернувшись, ми побачили, що один з двох хворих уже помер, а другий був явно при смерті. Крім того, з’явилося ще чотири хворих. Коли ми закінчили вечеряти — ще двоє. Я й гадки не мав, у чому причина хвороби. Враховуючи відсутність лікарів і те, як розгорталися події, це могло бути що завгодно. Я подумав про черевний тиф, але мої туманні уявлення про інкубаційний період підказували, що це не так — утім, якби я й знав напевне, це не мало великого значення. Усе, що я знав про цю хворобу, — це те, що вона настільки бридка, що змусила рудого хлопця скористатися пістолетом і відбила в нього бажання стежити за нашою групою.

Я почав замислюватися: чи не зробив я своїй групі ведмежу послугу з самого початку? Мені вдалося зберегти їхні життя, але я розмістив їх між бандою-конкурентом з одного боку та триффідами, що вторгаються з Гемпстед-Гіт, — з другого. Тепер ще й ця хвороба. І все, чого вдалося досягти — це лише ненадовго відстрочити голод.

Я не знав, як мені вийти з цієї ситуації.

Потім я згадав про Джозеллу. Мабуть, в її районі відбувалися ті самі, а може, й ще гірші речі.

Я зловив себе на тому, що знову думаю про Майкла Бідлі та його групу. Ще тоді я знав, що вони чинять логічно, а тепер подумав, що, мабуть, вони проявили й справжню гуманність. Вони зрозуміли, що рятувати всіх — безнадійна справа; краще спробувати врятувати жменьку людей. Дати іншим марні надії — це не набагато краще за жорстокість.

Крім того, були ми самі. Якщо взагалі існувала якась мета, то для чого нас берегли? Невже просто для того, щоб ми марнували свої сили на виконання жалюгідних завдань?

Я вирішив, що завтра відправлюся на пошуки Джозелли і ми розберемося в цьому разом…

На дверях клацнув замок. Потім вони повільно відчинилися.

— Хто там? — спитав я.

— А, це ви, — почувся дівочий голос.

Вона зайшла, зачинивши за собою двері.

— Чого ви хочете? — спитав я.

Вона була високою і стрункою. На вигляд менше двадцяти. Волосся трохи кучеряве, каштанового кольору. Вона була тиха, але її не можна було не помітити — щось таке було в її фігурі та рисах обличчя. Вона визначила моє розташування за рухами та голосом. Якби її золотисто-карі очі не дивилися на моє ліве плече, я був би впевнений, що вона вивчає мене.

Вона відповіла не одразу. У її поведінці відчувалася якась нерішучість, що, схоже, не дуже їй пасувала. Я чекав, доки вона почне говорити. В мене ніби щось застрягло в горлі. Розумієте, вона була молодою і вродливою. Усе життя мало бути перед нею, і, можливо, це було б чудове життя… А хіба молодість і краса не викликають трохи суму за будь-яких обставин?

— Ви збираєтеся втекти звідси? — запитала вона тихо. Це було наполовину питання, наполовину твердження, що звучало трохи невпевнено.

— Я цього ніколи не казав, — заперечив я.

— Так, — погодилася вона. — Але це кажуть інші, і вони мають рацію, чи не так?

Я нічого на це не відповів. Вона вела далі:

— Ви не можете. Ви не можете їх отак кинути. Ви їм потрібні.

— Від мене тут жодної користі, — відповів я. — Усі надії марні.

— А якщо виявиться, що ні?

— Не в цьому випадку. Якби була якась надія на порятунок, ми б уже про це довідалися.

— А якби це врешті-решт сталося, а ви просто кинули нас?

— Гадаєте, я про це не думав? Кажу вам, від мене тут жодної користі. Я тут наче ліки, які вводять пацієнтові, аби він протримався трохи довше. Але від цього він не видужає, це лише відстрочить його смерть.

Вона замовкла на кілька секунд. А потім невпевнено сказала:

— Життя — дуже цінна річ. Навіть таке життя, — вона майже втратила самовладання.

Я не міг нічого сказати. Вона взяла себе в руки.

— Ви можете підтримувати нас. Завжди є шанс — просто шанс, що щось може статися, навіть зараз.

Я вже сказав, що думав про це, тож не став повторювати.

— Це так важко, — сказала вона, ніби думаючи вголос. — Якби ж я тільки могла бачити вас… Але тоді, звичайно, я могла б… Ви молодий? З голосу здається, що так.

— Мені близько тридцяти, — відповів я. — І я дуже звичайний.

— А мені вісімнадцять. Коли з’явилася комета, у мене був день народження.

Я не знав, що сказати; усе, що спадало на думку,