read-books.club » Сучасна проза » Лише секунда 📚 - Українською

Читати книгу - "Лише секунда"

124
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лише секунда" автора Олексій Геращенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 72
Перейти на сторінку:
слалося снігове поле. Я йшов по ньому, а коли обернувся, то не побачив за собою слідів. Поруч зі мною повільно кружляла в танці дівчина з дивовижно білим обличчям.

До Нового року залишилися лічені дні.

***

Марина серйозно дивилася на мене, коли я закінчив говорити. Її погляд застиг, і я невпевнено прокашлявся:

— Це ніби все, — сказав я.

— Так, я зрозуміла, — тихо відповіла вона. — Я просто все ще там, поруч з цією танцівницею. У мене навіть руки замерзли. Спробуй.

Я доторкнувся до її руки своєю, але одразу відсмикнув. Вона була неприродно холодною. Простягнув свою руку знову і поклав зверху на її пальці. Мені здавалося, що вони поступово почали відігріватися. І нарешті я не відчував ані тепла, ані холоду. Схоже, наші пальці вже мали однакову температуру, і якби я заплющив очі, то не зміг би точно сказати, де закінчується моя рука і починається її.

Я подивився на свої пальці — і ситуація здалася мені незручною, тому я зніяковіло відсунув їх до себе і знову подивився в обличчя Марині. Воно залишалося так само серйозним.

— Колись і я розповім собі одну із своїх історій, — вимовила нарешті Марина.

Ямочки на щоках знову з’явилися. Вона посміхалася і чекала на мою реакцію.

— Розповідай, — сказав я і посміхнувся у відповідь.

Цієї миті з її сумки почувся дзвінок мобільного. Марина швидким рухом дістала його і сказала в слухавку:

— Алло, так, зараз їду, за півгодини буду. Так, бувай.

Натиснула кнопку відбою дзвінка і подивилася на дисплей.

— Ого, вже пів на дев’яту, — здивувалась вона. — Тому сьогодні вже ніяк. Якщо колись зустрінемось, то вже з мене історія. До речі, здається, я тобі нічогісінько щодо роботи не розповіла. Та пробач, мені потрібно бігти.

— То, може, справді наступного разу? — я з надією подивився на Марину та її реакцію.

Вона склала великий і вказівний палець кільцем, під­несла до ока і підморгнула.

Цієї миті до нас підійшов хлопець-офіціант, зібрав порожні чашки з-під третьої для кожного з нас порції кави і саркастично поцікавився:

— Повторити?

— Ні, — відповіла Марина і полізла в сумку у пошуках гаманця.

— Я заплачу, — сказав я.

Вона припинила пошуки і сказала:

— Гаразд, тоді я наступного разу пригощаю.

Закинула тонкі ручки сумки на плече і побігла до ви­ходу. Я хотів сказати щось наостанок, але лише злегка махнув рукою услід постаті, що віддалялася.

— Рахунок, будь ласка, — попрохав я офіціанта і глянув на годинник.

Хвилинна стрілка завмерла неподалік від цифри «шість». Ми проговорили понад півтори години, які про­летіли незвично швидко. Я розплатився за рахунком і окинув кав’ярню поглядом. Більшість столиків були зайняті. Розслаблені люди весело щебетали. Здається, всі вони прийшли вже після мене. Невідомі мені люди, з якими ми перетнулися в цій точці часу і простору.

Я вийшов на вулицю. Коли заходив до кав’ярні, місто тільки починало згасати разом із променями призахідного сонця, а тепер вже повністю занурилося у вечірній морок, заспокоїлося і розслаблено бурмотіло свою індустріальну лаунж-музику.

Зробивши кілька глибоких вдихів і наповнивши груди міським вечірнім смогом, я повернувся до свого звичного стану, попрямував до машини і рушив додому.

Натиснув кнопку дзвінка. Оля відкрила двері і уваж­но подивилась на мене. Мені здається, вона трохи здивувалася. Ніби у мене на обличчі щось було не так.

— Привіт, — сказав я і поцілував її в щоку.

— Привіт. Втомився? — запитала вона.

Я прислухався до свого стану і відповів:

— Ні.

— Це добре! — зраділа Оля.

— Напевно, адаптувався.

— Хочу запросити тебе на вечерю, — загадковим тоном сказала вона, почекала моєї реакції і після паузи продовжила. — У ресторан. Післязавтра.

— Ого! — здивувався я. — Скажеш, на честь чого?

— Ні-і, не зараз, — вона похитала головою. — Тільки післязавтра.

І дзвінко розсміялася. Її очі блищали маленькими іскорками.

— Може бути, це на честь... — почав було я, але вона легенько вдарила мене в груди маленьким кулачком:

— Мовчи, не вгадуй завчасно. Все одно не скажу.

Ми вечеряли, згадували якісь історії з минулого, я розповідав про свої робочі плани, але потім раптом подумав, а що ж це за історія, яку Марина не розповіла. Я задумався, згадуючи гіркуватий смак кави в кав’ярні й усміхнені ямочки на Марининих щоках.

— Щось пригадав? — поцікавилася Оля.

Я відкрив рота, щоби розповісти про зустріч з Мариною, але подумав, що зараз це не дуже до місця. І взагалі треба було б розповісти одразу, щойно прийшов. Тому так нічого і не сказав, переключився на іншу тему.

Вночі, коли ми вже лежали в ліжку і я майже занурився в сон, теплий м’який податливий подих доторкнувся до моєї шиї. Її м’яка грудь доторкнулася до руки і рушила вгору, досягнувши мого підборіддя. Губи обсипали мене легкими торканнями поцілунків, волосся лоскотало груди. Язик проводив тонку змієподібну вологу лінію, опускаючись усе нижче. Досягнувши мого пупка, ця змія зупинилася, ніби знайшовши жертву, і заходилася жалити його, покусуючи шкіру живота. Моє тіло напружилося і витягнулося, як стріла. Я гладив її волосся і пестив груди, перевертав її на живіт і залишав беззахисною і оголеною, сповнювався напругою і в шаленому стародавньому ритмі вирушав у дикий танець. У вухах пульсували зітхання і скрипи. Стогони зливалися воєдино з грізним звірячим гарчанням, доки нарешті я не відчув гостро кожну клітину свого тіла і доки не настав довгоочікуваний момент розслаблення.

Моє чоло вкрилося потом, я ледве рухав губами і важко дихав. Я відчував себе слабким і беззахисним, засинаючи на її плечі. І лише іноді, виходячи зі сну на частки секунди, гладив її шкіру своїми губами, ковзав по гладкому плечу і провалювався в сон.

***

Марина подзвонила наступного дня.

— Привіт, доброго ранку! — вона застала мене за розмовою з Борисом, моїм співробітником, який належав до тієї категорії людей, які, коли їх запитуєш «як справи», справді починають у подробицях розповідати, як у них справи. Тому я був радий показати Борі, що більше говорити не можу, показуючи телефон.

— Так, добрий ранок! — діловито відповів я, відходячи вбік.

— Не люблю залишатися в боргу, — сказала Марина. — Обіцяла, що з мене історія. Буду в обід у вашому районі. Може, вип’ємо кави?

— Із задоволенням, — зрадів я.

Ми обмінялися ще кількома фразами,

1 ... 39 40 41 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лише секунда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лише секунда"