Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Аж у 1846 році під впливом поезій Тараса Шевченка закладається в Києві українське товариство під назвою «Кирило-методіївське братство», в якому брали участь як основоположники: М. Гулак, М. Костомаров, В. Біло-зерський і сам Тарас Григорович Шевченко. Належав до цього «Братства» і Пантелеймон Куліш та ще декілька молодших членів зі студентства, як-от Андрузький та інші.

Ідеями «Товариства» було створення «Всеслов’янської Федерації» на широких демократичних підставах та проповідувалася мирна пропаганда цих ідей. «Товариство» не розпочало своєї практичної діяльності, бо скоро після надрукування програми в році 1847 було урядом московським ліквідоване і не залишило безпосередніх наслідків у визвольному українському рухові. Всі дальші гуртки різних орієнтацій, що закладалися в Україні українцями по походженні, не носили національного обличчя і розпливалися по загаль-норосійських течіях.

У 1879 році постала російська соціал-демократична партія, яка заклалася під проводом Плеханова та під впливом західноєвропейського «наукового соціалізму» чи марксизму. Ця партія потягла за собою особливо багато нашої української студентської молоді.

Однією з найбільш активних постатей тогочасної доби був Михайло Драгоманов. Він також не поділяв погляду наглої революції та стояв на принципі еволюційного розвитку.

Драгоманов казав, що соціалістичний устрій прийде тоді, коли настануть відповідні глибокі зміни в поглядах цілого суспільства, а що торкається України, то нашою метою мусить бути засада: «поступовою пропагандою та культурною працею зробити український рух політичним, і тоді тільки можна буде говорити про можливість національного визволення» («Чудацькі думки»). Відома програма Драгоманова під назвою «Вільна спілка» на засадах рівноправності та самоуправи громад. Щодо України в цілому, то він обмежувався «автономією України», заявляючи, що «ніякого політичного сепаратизму в російській Україні тепер немає». Драгоманов у своїй політичній пропаганді успіху не мав, бо сидів, як кажуть, «на двох стільцях», а саме: з одного боку, був українцем, а з другого — общеросом. Одні вважали його за революційного діяча в ширшому значенні цього слова, а тогочасні соціалісти бачили в ньому «українофіла», себто реакціонера. З одного боку, він осуджував глибокий занепад української політичної думки серед української молоді, ганьбив участь тієї молоді в загальноросійському політичному русі, критично ставився до безхребетного аполітичного українофільства за його ігноранцію насущних потреб українського народу, а з другого боку пропагував «Вільну спілку» всіх слов’ян, себто разом з москалями і поляками, для боротьби проти існуючого ладу за соціалістичну громаду. Ідею незалежності України він уважав за передчасну, яка не має ще для пропаганди під собою належного ґрунту. Він розійшовся з тогочасним українством, ніхто до його поглядів і праці не прилучився, і таким чином Драгоманов залишився «без нащадків». В кінці XIX століття в Росії панувала «чорна реакція». В Україні національний рух завмирав. В році 1893 жандармерія ліквідувала так звану «Тарасівську громаду», яка була поширенням «Братства тарасівців», що заложено було в 1891 році на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Основоположниками цього «Товариства» були: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток розповсюдив свою діяльність і на другі університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету.

Гурток «тарасівців» складався з молодих українських патріотів, які не задовольнялися українофільством, не хотіли йти до російських партій, а шукали стежок до національного радикалізму. Вони хотіли служити рідному народові, бо москалі всіх напрямів хочуть тільки визискувати Україну і українців та підпорядкувати їх цілком інтересам московським. Тому треба було цілком змінити спосіб думання та увільнити його від впливів московських та шукати шляхів до нашого національного визволення взагалі, тому ні ліберали російські, ані революційні партії московські не можуть бути для нас взірцями. Ідеї цього гуртка були висловлені в декларації «Profession de foi» молодих українців, яка була надрукована в 1893 році у львівській «Правді».

Головні точки цієї декларації були:

1. Розбиття російських кайданів та визволення російських народів з-під гнітючого їх деспотизму і централізму.

2. Відживити й виробити серед інтелігенції й народу національні почуття українські.

3. Дбати про добробут народний.

4. Працювати в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачеві, ні визискуваному, а буде місце цілоукраїнській національній родині.

5. Віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю.

6. Ми стоїмо за повну автономію всіх народів (Росії).

Але «тарасівці» ще не мали сміливості, щоб ясно поставити справу національного відродження України без огляду на інші народи російські. Не проголосили себе націоналістами українськими, а тільки назвали себе «націоналами».

Все ж поява «Братства тарасівців» зрушила з місця справу українську та мала великий вплив на тогочасну українську інтелігенцію, що складалася тоді з трьох таборів: українського, з незначної частини, що ще була під впливом ідей Драгоманова та ішла стежкою соціалістичного федералізму, та з третьої течії, більш радикальної, що пішла просто до соціалістичних революційних партій московських та іронічно й навіть з презирством ставилася до українського національного руху, ігноруючи всякі його вияви.

«Братство тарасівців» через неконспіративність його членів було скоро жандармерією зліквідоване, але цей жандармський розгром «Товариства» відразу ж звернув увагу на український рух усіх тих, хто до цього часу цим рухом не цікавився, і до нього вже почала придивлятися поступова українська молодь, що шукала живої праці на національному полі та шляхів до радикалізму в українському національному питанні. Виявом цих настроїв серед української молоді і була заснована «Українська студентська громада» в Харкові, яка постановила боротися за долю свого народу, за поліпшення його матеріального добробуту та проти національно-політичного його рабства — за право «жити господарем на своїй власній землі». В оповіщеннях 1889 року повідомлялося, що «Громада» має таку мету:

1. Спинити шкідливе і згубне для нашої нації винародовлення студентської молоді в Україні й навернути всіх студентів до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відома як народної маси, так і інтелігенції, що лихий соціально-економічний і культурний стан нашого народу залежить від його національного і політичного рабства як безпосереднього наслідку російського абсолютизму.

«Студентська громада» набрала великого впливу серед українського студентства по всій Україні і поза нею і стала матір’ю майже всіх, потім заложених, українських організацій та партій, що відіграли таку велику ролю в нашому українському національному поступі і в нашій визвольній боротьбі.

Микола Іванович Міхновський з 1899 року переселився до Харкова, де відчинив свою адвокатську канцелярію. Це мало величезне значення для розвинення нашої національної свідомості, бо зразу ж він вступив з «Громадою» в найтісніший зв’язок та впливав на «Громаду» в напрямі скріплення наших національних постулатів та дальшого революціонізування наших думок.

Під