Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

на мух. А тебе відтак згризуть терміти у коморі. Щоби вижити в ході просіювання мистецтва, котрим займається Церква, в тебе має бути пересічна зовнішність, яка би задовольнила навіть правовірного простака. Водночас у тобі повинна існувати глибина, що вдовольняла би пильного мудреця. Відсіювання триває довго, але час від часу це решето перевертається, коли, наприклад, якийсь прелат оглядає єпископські апартаменти і бурмоче:

— Щось із цього мотлоху треба викинути.

У ситі зазвичай солодкава мішанина. Коли стара мішанина перемелеться і провіється, в нього додають нову. А от те, що не перемелюється, і є золото. Воно лишається із року в рік. Церква пережила вже п’ять століть кепського смаку священиків; ті поодинокі отці, котрі мали гарний смак, час від часу вичищали її від непотрібного мотлоху і перетворювали на величний витвір, гідний благоговійного вклякання любителів чого-небудь «красивенького».

Абат обмахувався віялом із грифового пір’я, але гнаний ним вітерець анітрохи не холодив. Вікно пашіло спекотним духом випаленої пустелі, тільки додаючи дискомфорту в животі, котрий наслав на нього якийсь біс чи невблаганний янгол. Спека навівала думки про зачаєну небезпеку, що ховалася разом з осатанілими від сонця гримучими зміями, грозами, які барилися десь за гірськими хребтами, скаженими собаками та людською вдачею, лихою від немилосердного осоння. Священика зсудомило ще більше.

— Прошу? — пробурмотів уголос він до святого, маючи на гадці не виражене словами благання про холоднішу погоду, гостріший розум та сильнішу інтуїцію, яка помогла би йому розібратися з непевним відчуттям загрози. Хтозна, ану ж оце все через сир, подумалося настоятелю. Цьогоріч він вийшов якимсь тягучим і зеленим. Можна було би послабити собі режим і перейти на легкотравну дієту.

Але ж ні, не треба повторюватися. Пауло, змирися: йдеться не про харч для живота, а про харч для мозку. Все через нього. Щось там нагорі ніяк не перетравиться.

— Але що?

Дерев’яний святий не мав на те готової відповіді. Мішанина. Відсіювання полови. Інколи його розум працював ривками. Нехай так і буде, коли його хапали спазми і цілий світ налягав тяжким вантажем. А скільки ж важить світ? Зважує він, але ніколи не був сам зважений. Інколи його терези ущербні, де на одній шальці життя і праця, а на іншій — срібло й золото. Вони ні за що не врівноважать одне одного. Але швидкий та безжальний світ зважує й надалі. Втрачає при цьому багато життів, інколи — розсипає трохи золота. І з пов’язкою на очах пустелею їде цар, тримаючи в руках ущербні терези й пару шахрайських костей для гри. А на його прапорах красується напис: «Vexilla regis»[111]…

— Ні! — застогнав абат, намагаючись відігнати видіння.

«Точніше не бува!» — ніби наполягала дерев’яна усмішка святого.

Ледве здригнувшись, дом Пауло відвернув очі від образу. Інколи йому здавалося, нібито святий сміється з нього. «Цікаво, а на Небесах сміються? — подумалося настоятелю. — Адже сама свята Мейзі Йоркська померла від реготу — пам’ятай про неї, діду! Це інакше. Вона померла, сміючись сама із себе. Та ні, не таке вже й інакше». Ик! Знову ця безгучна гикавка. От же воістину! У вівторок день святої Мейзі. Під час служби на її пам’ять хор шанобливо посміюється під час вигуків «алілуя!». «Алілуя, ха-ха! Алілуя, хо-хо!»

— Sancta Maisie, interride pro me[112].

І той цар насувався, аби зважувати книги в підвалі на своїх ущербних терезах. Наскільки «ущербних», Пауло? Що дозволяє тобі думати, нібито серед Меморіалу немає полови? Навіть обдарований Вельмишановний Бедулл якось кинув зневажливі слова, мовляв, чи не половину з тих трактатів слід було би називати Тарабарщиною. Хоч і були вони коштовними фрагментами мертвої цивілізації, але перетворилися тепер на цілковиту нісенітницю, яку впродовж сорока поколінь прикрашали оливковим листям та херувимчиками невігласи-ченці — діти темних століть, котрим дорослі переказали туманні відомості, щоби ті їх запам’ятали й доставили іншим дорослим.

Я змусив його перетнути небезпечні землі на шляху сюди із Тексаркани, подумав Пауло. А тепер переживаю, що наша власність виявиться для нього нікчемною. От і все.

Та ж ні, не все. Він знову зиркнув на посміх святого. І знову: «Vexilla regis prodeunt inferni»… Прапори Царя пекла йдуть попереду, майнув спогад про спотворений рядок із древньої комедії. Спекатися його було неможливо, неначе якої нав’язливої мелодії.

Міцніше стиснувся кулак. Абат упустив віяло і видихнув, не розціплюючи зубів. На святого дивитися не став. Невблаганний янгол гаряче вдарив із засідки в самісіньке тілесне нутро. Дом Пауло похилився на стіл. В ньому ніби розірвався гарячий дріт. Важке дихання чоловіка розчистило клаптик стільниці від шару пустельного пороху, запах якого тепер душив його. Кімната порожевіла, попливла перед очима, сповнившись чорною мушвою. Я не наважуюся відригнути. А то ще вирветься… але ж пресвятий покровителю, я мушу. Біль існує. Ergo sum[113]. Господи Ісусе Христе, прийми сей знак.

Він зригнув, відчув солоний присмак і дав голові упасти на стіл.

Отче мій, цю чашу я маю випити зараз, чи можна ще заждати?[114] Але розп’яття — це завжди «зараз». «Зараз» — повсякчас, рахуючи з-від часів перед Авраамом. І навіть перед Пфардентроттом — це «зараз». Для будь-кого, чиє тіло в цю хвилину прицвяховують до хреста, на якому висиш, а якщо зриваєшся, то тебе битимуть до смерті лопатою, тож зроби це із гідністю, діду. Якщо відригнеш із гідністю, то, може, навіть потрапиш на Небеса. Тільки не забудь щиро перепросити за брудний килимок… Абатові було страшенно прикро.

Він довго чекав. Мушви порідшало, кімната вже здавалася не такою червоною, натомість затуманилася та посірішала.

«Що ж, Пауло, то як — спливатимемо кров’ю чи дурня клеїтимемо?»

Він поринув поглядом у туман і знову намацав обличчя святого. Його дрібна усмішка була такою сумною, сповненою розуміння і чогось іще. Сміється із вішальника? Ні, сміється зі Stultus Maximus[115], зі самого Сатани. Він уперше розумів це так чітко. І в його останній чаші може відлунювати тріумфальне хихотіння. Haec commixtio…[116]

Раптом абатові страшенно закортіло спати; обличчя святого посірішало, та настоятель і далі кволо шкірився йому у відповідь.

Пріор Ґолт знайшов його непритомним та поваленим на стіл якраз перед ноною[117]. На зубах застигла кров. Молодий священик хутко перевірив пульс. Дом Пауло вмить прокинувся, випростався в кріслі і, ніби все ще вві сні, бундючно повелів:

— А я кажу тобі, що це настільки сміховинно, що далі нікуди. Повний ідіотизм. Абсурд, інакше і не скажеш.

— Про який абсурд ідеться, домне?

Абат мотнув головою і покліпав очима: