Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

— Вілле, — вона підступає ближче до мене. — Я намагаюся тоді допомогти. Намагаюся…

— Ти хоч знаєш мене взагалі? Ти дивилась хоч один з моїх малюнків? Ти знаєш, що мені подобається одна дівчина? Точно ні.

Я хитаю головою. Гнів так і вихлюпується з мене.

— Звідки тобі знати? Ти ж бачиш у мені лише мою кляту хворобу!

Я вказую на всі книги й журнали з мистецтва, складені в мене на столі.

— Хто мій улюблений художник, мамо? Ти й гадки не маєш, так? Тобі потрібна проблема для розв’язання? Розберися з тим, як на мене дивишся.

Ми не зводимо очей одне з одного. Вона глитає, опановуючи себе, і тягнеться взяти з ліжка свою сумочку. Її голос м’який та рівний.

— Я чудово бачу тебе, Вілле.

Вона йде, тихо зачиняючи за собою двері. Звісно, йде. Розчаровано опускаюся на ліжко й поглядаю на вишукано упакований подарунок, дбайливо перев’язаний великою червоною стрічкою. Я ладен викинути його. Натомість беру до рук, готовий побачити, що саме, на її думку, я хотів. Зриваю стрічку та обгортковий папір і розгортаю рамку.

Я не можу зрозуміти, що бачу. Не тому, що не впізнаю. Навпаки.

Це серія політичних карикатур 40-х. Оригінал ксерокопії, яку я повісив у себе в кімнаті.

Підписана, датована тощо. Така рідкість, що я навіть не думав, що вони досі існують.

Чорт.

Я знов лягаю на ліжко, хапаючи подушку й кладучи собі на обличчя. Невдоволення, яке я відчував до матері, обертається проти мене.

Я був настільки обурений тим, як вона завжди на мене дивиться, що не розумів, що поводжуся так само.

Чи знаю я, куди вона зараз пішла? Знаю, чим вона любить займатися? Я так зациклився на тому, як хочу прожити своє життя, що зовсім забув, що вона має своє.

Усе через мене.

Без мене мама зовсім самотня. Увесь цей час я гадав, що вона бачить лише мою хворобу. Проблему, яку треба розв’язати. А вона натомість дивилася просто на мене, намагаючись умовити боротися проти хвороби разом з нею, а я тільки й відбивався від неї руками та ногами. Усе, чого вона хотіла від мене, — щоб я жив і боровся, тоді як я тільки те й робив, що готувався рвати кігті.

Я сідаю, знімаю ксерокопію і на її місце вішаю єдиний у своєму роді оригінал у рамці.

Вона хоче того ж, чого й Стелла. Більше часу.

Хоче мати більше часу зі мною.

***

Я різко встаю з-за стола, видираючи з вух навушники. Останні дві години я провів за малюванням, намагаючись відійти від сварки з матір’ю.

Я знаю, що маю щось сказати. Зв’язатися з нею, зателефонувати чи написати, але я нічого не можу вдіяти — досі почуваюся трохи розлюченим. Ну, це ж як вулиця з двобічним рухом, і вона зі свого боку теж діяла не бездоганно. Якби вона лише показала мені, що слухає, хоч трохи…

Я зітхаю, беручи з візка чашку з шоколадним пудингом і мої пообідні пігулки, й сумлінно приймаю їх. Дістаючи телефон, сідаю на край ліжка й безцільно гортаю повідомлення в інстаграмі, щоб побачити купу привітань із днем народження від колишніх однокласників.

Ще жодного від Стелли. Вона нічого не надсилала з минулої ночі, коли я спитав її про друге побачення.

Я телефоную їй на FaceTime, усміхаючись, коли вона відповідає.

— Я вільний!

— Що?.. — вона здригається, розширивши очі. — А, так, із днем народження! Повірити не можу, що я не…

Махаю рукою, перериваючи її. Дурниці.

— Зайнята? Хочеш прогулятися? Барб поблизу немає.

Вона обводить телефоном купу підручників, що лежать перед нею.

— Зараз не можу. Я вчуся.

Моє серце ниє. Невже?

— А, гаразд. Я лише подумав, що, може…

— А якщо пізніше? — питає вона, знов обертаючи камеру до себе.

— Пізніше прийдуть мої друзі, — кажу я, сумно знизуючи плечима. — Класно. Ми щось вигадаємо, — боязко дивлюся на неї. — Я просто, ну, скучив за тобою.

Вона всміхається мені — теплий погляд, щасливе обличчя.

— Це все, що я хотів побачити! Цю усмішку.

Запускаю пальці у волосся.

— Гаразд. Відпущу тебе назад до твоїх книжок.

Я даю відбій, відкидаюся на ліжко й жбурляю телефон на подушку.

Не минає й секунди, як той починає дзвонити. Я хапаю його й відповідаю, навіть не подивившись на екран, щоб дізнатися, хто це.

— Я знав, що ти передумаєш…

— Привіт, Вілле! — каже голос на тому кінці. Це Джейсон.

— Джейсоне! Привіт, — кажу я, злегка дратуючись, що це не Стелла, та все ж радий чути його.

У нас зі Стеллою все відбувалося так швидко, я просто не мав нагоди поспілкуватися з ним.

— Дещо сталося, — каже він, але його голос лунає дивно. — Вибач, чуваче. Ми сьогодні не зможемо.

Серйозно? Спочатку Стелла, а тепер Джейсон і Гоуп? А в мене ж не щодня буває день народження. Але я відганяю ці думки.

— А, гаразд, нічого. Я все розумію.

Він починає вибачатись, але я обриваю його.

— Серйозно, старий, усе добре! Нічого страшного.

Голосно зітхаючи, я кладу слухавку, а коли підводжуся, мій погляд падає на інгалятор. Беру альбутерол і хитаю головою, бурмочучи:

— З днем народження мене.

Я різко прокидаюся від вечірньої дрімоти, коли дзенькає телефон — надходить повідомлення. Сідаю, зосередившись на екрані, й торкаюся його, аби прочитати, що написала Стелла.

ГРА В ХОВАНКИ. Тобі водити. ЦЬОМ-ЦЬОМ.

Я викочуюся з ліжка, збентежений, але зацікавлений, натягую білі кеди й ривком відчиняю двері. Мало не дістаю в обличчя яскраво-жовтою повітряною кулькою, прив’язаною на довгу нитку до дверної ручки. Мружу очі, зауваживши щось, що лежить у кульці на самому дні.

Записка?

Ще раз пересвідчуюся, що фарватер вільний, перш ніж розтоптати кульку. Хлопець, що повертається до себе в кімнату з відкритим пакетом чипсів, відстрибує від шуму кроків на десять, чипси вилітають з пакета й розсипаються по підлозі. Швидко вихоплюю зсередини згорнуту записку на клейкому папірці, розгортаю її й бачу повідомлення, написане охайним Стеллиним почерком.

Початок там, де ми вперше зустрілися.

ВНІТ! Я вислизаю в коридор, проминаю хлопця, що обурено підбирає свої чипси, і їду ліфтом на п’ятий поверх. Пробігаю міст до корпусу 2, оминаючи медсестер, пацієнтів