Читати книгу - "Закохана В Диявола, Ксю Бадб "

Йому вдалося їх викрасти. Я знав, що ця людина небезпечна, але ніколи не думав, що він зайде так далеко. Коли потрапив у цей бізнес, я відразу забрав найближчих для себе людей, своїх батьків, за місто. Хотів заховати їх. Зробив усе, що від мене залежало, але все-таки він їх знайшов. 

Мені прийшов імейл з їхніми фотографіями. Мої батьки знаходяться в якомусь темному підвальному приміщенні, а я не можу нічим їм допомогти. Я не знаю, що мені робити. Не так давно я лише відкрив декілька своїх казино. Три роки я працював над тим, щоб усе було вдало. А зараз якийсь чоловік хоче все забрати. І не лише бізнес, а й найближчих мені людей. Не знаю, що робити. Заступники рекомендують чекати, поки він вийде на зв'язок, зберігати спокій. Але про який спокій може бути розмова, коли над моїми батьками висить небезпека.  

Не знаходжу собі місця. Ходжу по кабінету, готовий просто знищити всі стіни, які зараз стоять між мною і людьми, які дали мені життя. Він не телефонує, не пише, не висуває ніяких вимог.  І я не впевнений, що взагалі це колись станеться. А можливо, він просто хоче знищити мене морально. Можливо, він хоче вбити моїх батьків, щоб показати тим, на що він здатний. 

Як я буду після цього жити? Як я зможу змиритися з тією думкою, що мої батьки загинули через амбіції власного сина? 

— Пане Сореро. — Мій заступник заходить. Я помічаю на обличчі збентеження. — Вам просила дещо передати. — Він простягає мені чорний конверт. 

Занадто різко вихоплюю його з рук. 

— Можеш іти. — Він виходить, а я відкриваю. Там лише адреса та час. І попередження, щоб приїжджав сам. 

Розумію, що це дуже небезпечно і може коштувати життя не тільки моїм батькам, а й мені. Але іншого виходу просто немає. Я беру один пістолет. Не знаю, чи він мені взагалі допоможе. Мені здається, що його заберуть, ще тільки я наближусь до території. Та вирушаю. 

Навіть не повідомив свою службу безпеки, куди я їду. Я заходжу в старе приміщення заводу. І мене зустрічає невідомий чоловік. 

- Пан Шательє вас очікує. - Він показує мені на двері в іншому кінці термокоридору. І я проходжу повз невідомого. 

Намагаюся не обертатися, щоб не видати, наскільки хвилююся. Але все ж зберігаю пильність. Невідомо, що зараз на мене чекає. Коли я заходжу в приміщення, яке освітлює лише тьмяне світло однієї лампочки, відразу мені в очі кидаються мої батьки. Вони сидять зв'язані й виснажені. Мама опустила голову та заплющила очі. Батько відразу відреагував на те, що хтось зайшов, та коли побачив мене, ще сильніше напружився. Не знаю, чи через те, що він відчуває шанс вижити, чи, можливо, переживає за те, що сьогодні ми помремо всі втрьох. 

Але краще нехай буде так, ніж я залишуся жити тоді, коли мої батьки постраждали через мій бізнес. 

- Ти що, хлопче, думав, що зможеш прийти в цей бізнес і залишитися святим, чи що? - Чоловік притискає пістолет до голови моєї матері, яка сидить зв'язана на стільці. 

- Не потрібно, будь ласка, я все віддам. - Я тільки почав будувати свою мережу казино, а вже потрапив у таку пастку. 

- Звісно, віддаси. І не тільки те, що маєш, а й те, що будеш мати. Ти, хлопче, зайшов на ту територію. 

Шательє опускає пістолет, але його охоронці продовжують наставляти зброю на моїх батьків. Я досі не розумію, як їм удалося так швидко захопити їх, тому що я спеціально вивіз їх за місто. Але що ж, я справді поліз у гру, не знаючи її правил. 

- Кажіть усе, що вам потрібно. - Він відкидається на крісло та показує мені на диван навпроти.

- Сідай, ця розмова буде дуже довгою. І дуже неприємною для тебе. 

Звісно, неприємною. Дивлячись, як життя моїх батьків висить на волосині, я не можу мислити холодно, без емоцій. Тому сідаю і намагаюся зберегти спокійний вираз обличчя. У цей момент в мені щось ламається. 

- Тепер, Девіде, ти працюєш на мене. І всі майбутні твої казино працюють лише на мене. 70% прибутку мої, інакше твоїм батькам не жити. Чоловік повертається ще раз у бік моєї мами, щоб довести правдивість своїх слів. І зараз переді мною стоїть вибір без вибору. 

- Я можу тобі віддати все, лише відпусти їх. - Він посміхається і простягає мені склянку віскі. 

- Мені не потрібно все. Мені потрібно, щоб ти ходив на повідку, щоб ти працював на мене. Просто забирати не так цікаво. 

Я стискаю стакан міцно рукою, настільки, що пальці бліднуть. 

- А якщо я скажу ні? - сам не розумію, навіщо це запитав, тому що я в жодному разі не відмовлюся,  якщо від цього залежить життя моїх батьків. 

- Тоді ти станеш сиротою. Тож обирай, хлопче. 

Я погоджуюся. 

Мені надзвичайно складно це зробити, тому що я віддаю частину себе. Але якщо на вагах стоїть життя моїх батьків та мій бізнес, я завжди виберу перше. Я підписую документи і розумію, що мої казино більше не належать мені. Що все, над чим я працював довгі три роки, не спавши ночами та втрачаючи кращі роки життя, тепер належить не мені. Хоча ні, на паперах воно досі належить мені. Та по факту це тепер частина бізнесу цього виродка. 

Я віддаю йому папери та намагаюся досі зберігати спокійне обличчя. 

- Тепер ми можемо йти? - Шательє дивиться, чи я все підписав, а потім він киває своїм людям. Вони швидко відв'язують моїх батьків. Мамі навіть складно встати. Тато намагається її підняти та підтримує, щоб вона не впала. 

- Поки що, хлопче, ти вільний, але пам'ятай, що один твій крок у невірному напрямку, і будуть страждати твої батьки. 

Мені не потрібно двічі говорити, я й сам це все розумію. Батьки виходять першими, я йду за ними. Усередині все одно залишається страх, що він може передумати і вистрелити їм у спину. Але ми покидаємо приміщення спокійно. Коли ми виходимо на вулицю та сідаємо в її авто, я видихаю.

Чи стало мені легше? Можливо. Мої батьки зараз у безпеці поруч зі мною. Але думка про те, що частину свого життя доведеться віддати Шательє, зовсім мене не тішить. 

- Синку, все буде добре. - Мама кладе руку мені на плече, і я розслабляюся. Поруч із цією жінкою я відчуваю себе в безпеці. Вона завжди оберігала мене з самого дитинства. І я обіцяв, що коли виросту, також буду їх оберігати з татом. Та виявляється, я не можу дотриматися навіть цієї обіцянки. 

- Звісно, мамо, буде. 

Ми рушаємо і далі їдемо мовчки. Я везу їх у свій будинок. Нехай вони поки що будуть поруч. Мені здається, що так буде безпечніше для всіх. 

По приїзду додому вони зникають у ванній, і я розумію, що батькам потрібен відпочинок. Вони з'являються лише на вечерю. Їмо ми мовчки, кожен у своїх думках. Я бачу по стурбованих поглядах, що вони хочуть почати цю розмову, але не впевнені, що я сам до неї готовий. 

- Мам, ти хочеш щось запитати? - Вона вже не вперше кидає на мене такий погляд, у якому читається купа її думок. 

- Синку, що буде далі? - А я не знаю відповіді на це питання. Тато бере її за руку, ніби натякаючи: "Не зараз, почекай, йому потрібен час". 

- Мамо, все буде добре. Мені потрібен час, щоб усе обдумати. - Я  надпиваю вина і переводжу погляд на їжу. 

- Девіде, ти знаєш, що ми завжди поруч. Якщо потрібна наша допомога, ми зробимо все, що в наших силах. 

Я вдячно дивлюся на тата. Він завжди був для мене прикладом. Мій тато не був успішним бізнесменом, але він робив свою роботу, яку цінував.  Він завжди був крутим архітектором, якого поважали та любили. 

Я не такий. Я зовсім інший. Мені не потрібна любов. Мені потрібні лише їхній страх і повага, які будуть породжені цим страхом. Я нічого не відповідаю батькам і зникаю в кабінеті. 

Усе ж я маю знайти вихід із цієї ситуації. Я знаю, що він є. І навіть такі люди, як Шательє, помиляються. Він людина, а людина здатна на помилки. Протягом тижня я шукаю цю помилку, і коли знаходжу, моє щастя переповнює все навколо. Він помилився в той момент, коли сказав, що лише мої казино повинні приносити йому прибуток. Отже, ми змінюємо концепцію. Це не будуть більше казино. Це будуть готелі чи ресторани із вбудованими казино. А отже, по суті, я не порушую нашу угоду. Адже я більше не матиму жодного окремого казино. 

Я настільки радий тому, що зміг обдурити самого Шатильє, що навіть не думаю про наслідки, які мене чекають попереду. 

І коли через два місяці мій план працює максимально успішно, і Шательє отримує лише невеликий прибуток від одного дійсно діючого казино, він починає шукати, що я зробив.
І я дуже шкодую про те, що вирішив, що мій план дійсно класний. 

Приїжджаю в свій будинок, і картина, яку я застаю, жахає мене за лічені секунди. Мої охоронці всі вбиті, а в будинку повсюди люди Шательє. Сам він сидить на дивані, а перед ним на колінах, обличчям до мене, стоять мої батьки. 

- Ти зі мною вирішив гратися, хлопче?  Якщо ти такий розумний, щоб використовувати схеми проти мене, знай, у всього є своя ціна. 

Не встигаю нічого зробити чи сказати, коли лунає два постріли, два прицільні постріли в голови моїх батьків. Стріляв не сам Шательє, стріляли його люди. Але я не встиг навіть скрикнути. Тіла найближчих мені людей падають на килим у моєму будинку. І в цей момент моє серце тріскається. Тріскається та розсипається попелом. Я дивлюся в очі чоловіка і чекаю на його подальші дії. Але він не робить нічого. Просто встає і йде до виходу. Так само, як і його люди. 

- Ти ж розумієш, хлопче, що далі буде тільки гірше. 
Він виходить, а я розумію, що гірше не буде, не може бути гірше. Забравши моє життя, він би не зробив мені так боляче. Коли він залишає мене із двома трупами найближчих мені людей, я клянуся собі, що помщуся цьому чоловіку. Я знищу все, що він цінує. Я буду знищувати його дуже поступово. І в один момент прийде час, коли я наберуся сил, щоб розтоптати Шательє як настирлива муха. Я обіцяю, в пам'ять своїх батьків, що зроблю це....