Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Йшли попасом і розбрелися вшир.

Напружуючи мускулисті лапи,

Поривно із густої купини

Вивільнювавсь і в пружному стрибку,

Розвихрюючи колошмату гриву,

З’явився дужий лев. Подібно й рись

І тигр. А кріт лишає за собою

Розпушені горбочки земляні;

Та й бистрий олень виріс із землі

Гіллястими рогами. Бегемот

(На суходолі се найбільший звір)

Видобувався з теплого болота.

Смугасті зебри, боязкі овечки

Зросли з-поміж рослин. А недоладні —

Земні чи водяні? – гіпопотами

І хрящуваті крокодили перші

На сушу вилізли. Та й комашня:

Строкато заряхтіли опахала,

Радше, туніки – легкі, розвійні,

Тендітні та барвисті: ті – в крапки

Такі злотисті, ті – в червоні очка;

Ті – прозорі чи небесно-голубі.

І ще – створіння дивоглядно-довгі,

Що звивисто пірнають у траві —

Природа й тих не скривдила. Між ними

Гігантський вуж м’ясисто-міцнотілий,

Що скручується кільцями й буває

Крилатим… Перші розповзлись по суші

Вужі; відтак – мурашки господарчі,

Дрібні, зате великосердно-дружні

Й межи собою справедливо рівні,

Колись ще стануть за взірець для інших;

Бо от бджола робоча, знай, годує

Своїх мужів ледачих – годить трутням,

Їм носить в щільники пахучий мед.

Втім, годі про комах неізчислимих —

Їх знаєш ти, давав їм імена.

Зате між плазами ще є примітний

Змій з тварей польових найкмітливіший.

Довжезний, із гарячими очима

Й жахною гривою, проте не злий,

Бо твому слову й погляду покірний.

Небесні сфери, торкнуті Рукою

Першорушійною, заобертались

У Славі, і Земля, зодягнена у шати,

Різноманітно здоблені, всміхнулась,

Наснажена життям. Повітря, води

І суходоли – все в живому русі

Плавби, польотів, бігу і стрибків.

День Шостий не минув ще. Залишалось

Достойно вивершити все творіння:

Над всі істоти сотворить одну —

Не зігнуто-приземлену, як інші.

Пряма в ході, з священним даром мислі,

Нехай розважливо й великодушно

Усім творінням Божим володіє

У шанобливій згоді з Небесами,

Які дають їй ВСЕ. Тож серце й розум

Нехай вона спрямовує угору

З подяками Великому Творцеві,

Бо Він її володарем призначить

Своїх творінь. Тоді Усемогутній

Отець Предвічний наш Усюдисущий

Озвався до Свойого Сина так:

«Сотворимо ЛЮДИНУ. Даймо їй

Наш образ і подобу. Хай вона

Над птахом, звіром, рибою панує,

І все, що плаває, літає й повза

І ходить на Землі, скориться людям».

За Словом сим із праху земляного

Зліпив тебе, Адаме, і вдихнув

Тобі у ніздрі життєдайний дух,

Дав образ свій тобі, і ось – живеш.

А сотворив вас мужа і жону,

Аби продовжували людський рід.

Отож благословив обох, сказавши:

«Плодіться, множтеся і наповняйте

Собою Землю. Підкоріть її

Собі та опановуйте усе

Повітряне, земне, підземне, водне».

Відтіль, де був ти створений (дарма,

Де саме) Бог тебе підняв дбайливо

І – певно, пам’ятаєш – поселив

На сім узвишші, у саду прекраснім,

Де кожне дерево рясніє плодом

Принадним з вигляду, на смак приємним,

І вам на вільний вибір простягає

Поживне і розкішне розмаїття.

Лише з одного дерева, чий плід

Відкрив би пізнання Добра і Зла,

Бог користатися заборонив.

Коли порушиш заборону – вмреш.

Отож остерігайтеся! Обмежте

Природний потяг до наїдків різних.

Не втримаєтесь – упадете в гріх,

За тим – у небуття, у Розпад-Смерть».

Минали ніч і ранок – Шостий День,

І бачив Бог у створенім Добро.

Та не раніш, як вивершивши труд

Сотворення, усемогутній Бог

Вернувся у Найвищі Небеса

І відтіля оглянув Новотвір,

Як іздаля він бачиться з Престолу

Всевишнього – доладне, гармонійне

Доповнення Господніх Володінь,

Зречевлення премудрости Творця.

І Бог спочив під музику і співи

Та симфонічний подзвін тисяч арф

Архангельських. Тоді й Земля і Небо

Відлунювали – чи не пам’ятаєш?

Сузір’я й кришталева Твердь дзвеніли,

Коли вертався Бог на Небеса.

«О, відчиняйтеся, предвічні брами! —

Лунали співи, – Небеса, встеляйте

Живу дорогу! – Сам Творець гряде!

Там, де був Хаос, Він звершив свій труд

Предивний шестиденний – Світ Новий!

О, навстіж розчиняйтеся! Однині

Господь не раз відвідувати буде

Домівку новостворених людей,

Адже Він образ свій їм дарував

І, до улюбленців своїх ласкавий,

Не раз їм присилатиме гінців».

Отак благовістив величний почет,

Вступаючи у Небеса. Широко

Угору до Всевишнього Престолу

Стелилася дорога урочиста,

Величніша, ніж всіяний зірками

Молочний Шлях, що бачиш ти вночі,

Де зорі і галактики – бруківка,

А самородки золоті – пісок;

Наразі починався Сьомий День.

Ти був уже в Раю. Коли світало,

Досяг Богопрестольної Гори,

Найвище-непохитної навіки,

Синівський почет. У Небесній Славі

Зійшов на Трон і праворуч Отця

Сів Божий Син. А втім, Отець Всевишній

В час творення був поруч з Сином (Бог —

Усюдисущий) і трудом Синовнім

Незримо керував. Тепер спочили.

Уседержитель Сьомий День спочинку

Благословив. Золотострунні арфи,

Органи урочисті, ніжні флейти,

Тимпани, хори тисячоголосні,

Не никли і окремі голоси,

Й дими пахущі з золотих кадильниць

Творця вславляли. В співах величальних

Були й такі слова: «О, неосяжна

Гвоя Могуть, великий наш Єгово!

Її ні думкою збагнуть, ні словом

Не виразить. Коли долав Гігантів,

Тебе прославили жахні громи.

А в творенні явив Ти більшу Славу,

Ніж створеного гнівне покарання.

Та й хто Тобі посмів би заперечить,

Всевишній Царю?! Чи покласти межі

Твоєму Царству?! Горді бунтарі,

На Тебе посягнувши марнославно,

Й від позирку Твого упали в Тьму,

Хоч важились до себе приєднати

Ще й інших! Надаремно. Богохульні

Тепер враги самі собі й величчя

Твоє зросло й утверджується більш;

Бо посрамивши їх, створив нову

Небес подобу, близьку