Читати книгу - "Деміан"

небі пропливла світло-жовта хмара, вона зіткнулася з стіною важкого хмаровиння, і вітер за кілька секунд виліпив із жовтого й синього видиво — велетенського птаха, що виривався з грозового хаосу і широкими помахами крил прямував до блакитного неба. Відтак налетіла буря і злива, змішана з градом. Короткий, грізний і страшний грім прогуркотів над землею, одразу за ним раптом пробилося сонце, і на ближніх верхівках гір над брунатним лісом тьмяно й примарно засвітився блідий сніг.

Коли я через кілька годин повернувся — мокрий як хлющ і змерзлий, Деміан сам відчинив мені двері.

Він повів мене нагору, до своєї кімнати. В лабораторії горіло гасове полум’я, скрізь були розкидані папери — він, вочевидь, працював.

— Сідай, — запропонував він. — Ти весь мокрий і, напевно, втомився — жахлива погода! Ти, мабуть, довго гуляв? Зараз принесуть чай.

— У світі щось сталося… — почав я нерішуче. — Навряд чи справа тільки в якійсь грозі…

Він допитливо поглянув на мене.

— Ти щось бачив?

— Так. Я на мить чітко побачив у хмарах якийсь абрис…

— Що то було?

— Це був птах…

— Невже яструб? Птах із твого сну?

— Так, це був мій яструб. Він був жовтий, велетенський і прямував у синьо-грозове небо.

Деміан зітхнув глибоко, з полегшенням.

У двері постукали. Літня служниця принесла чай.

— Бери, Сінклере, свій чай… Гадаю, ти побачив цього птаха не випадково…

— Та хіба такі речі трапляються випадково?

— Згоден. Це щось означає. Ти здогадуєшся, що?

— Ні. Я тільки відчуваю: це якесь потрясіння, якийсь доленосний знак. Гадаю, це стосується нас усіх…

Він схвильовано пройшовся кімнатою.

— Знак долі? — вигукнув він голосно. — Те ж саме й мені снилося сьогодні вночі — і в моєї матері вчора було особливе передчуття. Мені снилося, що я видираюся вгору драбиною — чи то на якесь дерево, чи на вежу. Піднявшись угору, я побачив усю місцевість — то була велика рівнина, на ній — палаючі міста і села. Я не можу докладніше розповісти, мені ще не все зрозуміло…

— Ти пов’язуєш цей сон… із собою? — схвильовано запитав я.

— З собою? Авжеж. Нікому не сниться те, що його не зачіпає. Але це стосується не тільки мене — тут ти маєш рацію. Я досить чітко вирізняю ті сни, які вказують на порухи моєї власної душі. Та є й інші. Вони сняться дуже рідко, і в них є якийсь натяк на людську долю взагалі. Я нечасто бачив такі сни, і жодного разу не було такого, про який я міг би напевне сказати, що він був пророчим і справдився. Тлумачення тут надто непевні. Але я точно знаю, що нині мені наснилося щось таке, що стосується не тільки мене одного. Адже цей сон з низки тих, що снилися мені раніше, він їх наче продовжує. Це ті сни, Сінклере, з яких у мене виникають передчуття, про які я вже говорив. Те, що наш світ дуже неповороткий, — ми це знаємо. Але це ще не дає підстав пророкувати йому загибель чи щось на кшталт цього. Але мені вже багато років сняться сни, з яких я роблю висновок, що наближається крах старого світу. Спочатку це були зовсім слабкі, віддалені передчуття, але вони ставали дедалі виразнішими й сильнішими. Я поки що не додам нічого іншого, окрім того, що насувається щось велике і жахливе, що стосується всіх. Сінклере, ми проживатимемо те, про що ми з тобою говорили! Світ хоче оновитися. Пахне смертю. Нове ніколи не приходить без смерті — це страшніше, ніж я думав.

Я злякано вирячився на нього.

— А ти не можеш розповісти мені закінчення свого сну? — запитав я несміливо.

— Ні.

Двері відчинилися, й увійшла пані Єва.

— Он де ви! Хлопчики, сподіваюся, ви не сумуєте?

У неї був свіжий і вже не втомлений вигляд. Деміан усміхнувся їй — вона прийшла до нас, мов мати до переляканих дітей.

— Сумувати — не сумуємо, мамо, ми просто трохи погадали на нових знаменнях. Але сенсу в тому немає. Те, що має настати, прийде несподівано, і тоді ми вже дізнаємось про те, що нам необхідно буде знати.

Але в мене на душі було кепсько, і коли я, попрощавшись, проходив через залу, запах гіацинтів видався мені якимось зів’ялим, неживим, цвинтарним. Над нами нависла зловісна тінь.

Розділ восьмий

ПОЧАТОК КІНЦЯ

Я підлаштував так, щоб залишитися в місті ще й на літній семестр. Замість перебування в долині, тепер ми майже завжди були в саду біля річки. Японець, який і справді, до речі, зазнав поразки у двобої, поїхав від нас, толстовець також був відсутній. Деміан завів собі коня і щодня наполегливо їздив верхи.

Часом я дивувався мирному плину свого життя. Я так давно звик залишатися на самоті, не давати собі волі, боротися зі своїми знегодами, що ці місяці були для мене якимось острівцем блаженства, де можна було затишно і відокремлено жити у світі лише прекрасних, гарних речей і почуттів. Мені здавалося, що це і є провісником тієї нової високої спільноти, про яку ми мріяли. І час від часу від усвідомлення цього мене охоплював глибокий смуток, бо я знав, що довго так тривати не може. Мені не було дано дихати легко і вільно — мені випадали мука і суєтність. Я відчував, що, прокинувшись одного разу від цих прекрасних видінь, опинюсь знову самотній, цілковито самотній у холодному непривітному світі, і моя доля — лише самотність і боротьба, але не спокій, не спільне життя з дорогими людьми.

Тоді я з посиленою ніжністю намагався частіше бути поряд із пані Євою, радіючи, що моя доля все ще втілює ці прекрасні спокійні риси.

Літні тижні пролетіли швидко і легко, семестр уже завершувався. Невдовзі потрібно було прощатися, а я не наважувався про це навіть думати, впиваючись чудовими днями, мов метелик над медоносною квіткою. Адже це була моя щаслива пора — здійснення бажань, прийняття до спільноти, — а що ж прийде за цим? Я знову буду боротися, знемагати від нудьги, мріяти, животіти самотинно?

В один із таких днів це передчуття охопило мене з такою силою, що моє кохання до пані Єви спалахнуло несподівано болісно. Боже, невдовзі я ніколи більше не побачу її, не почую її впевнених рішучих кроків, коли вона ходить кімнатами, ніколи більше не побачу її квітів у себе на столі! І чого ж я досяг? Я мріяв і заколисував себе, замість того щоб завойовувати її, боротися за неї і назавжди