Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

витік радіації триває. Питання полягає в тому, як ліквідувати вогонь у реакторі і зупинити поширення радіації. Пропозиції були різними. Щербина хотів використати воду, але йому пояснили: від води ситуація може тільки погірши-тися. Одна річ — подавати воду в реактор задля охолодження і зовсім інша — спробувати залити нею ядерне полум’я. Унаслідок цього вогонь лише посилиться. Не відмовившись від своєї ідеї, Щербина, утім, був готовий розглянути альтернативні варіанти. Хтось запропонував використати пісок. Та як доставити його в реактор? Гелікоптерами? Борис Щербина миттєво викликав на місце інциденту військові гелікоптери і підрозділи хімічного захисту. Їхні командири вже прямували у Прип’ять.

Схоже, тепер державні діячі нарешті усвідомлювали, що треба робити. За лічені хвилини змінилася й поведінка Щербини — він знав, як потрібно діяти. «Незважаючи на глибоку ніч (уже фактично світало), [Щербина] не виглядав стомленим», — пригадував пізніше його помічник Б. М. Мотовилов. Коли невдовзі після опівночі поріг будівлі Прип’ятського міськкому переступив генерал-майор Микола Тимофійович Антошкін, начальник штабу ВВС Київського військового округу, Борис Євдокимович зустрів його зі словами: «Наразі, генерал-майоре, все залежить від вас і ваших пілотів». Він негайно наказав Антошкіну розпочати скидати на реактор мішки з піском, але генерал авіації відповів, що це неможливо: гелікоптери ще не прибули. Щербина погодився зачекати до світанку. Іншого вибору він не мав.

Було ще дещо, що Щербина відклав до ранку, — рішення почати евакуацію Прип’яті. Пропозиція, яка кілька годин тому здавалася неприйнятно панічною, уже до пізнього вечора 26 квітня набула невідкладного характеру. Невдовзі після 21-ї вечора, коли члени комісії проводили мозковий штурм, вирішуючи, що робити з реактором, — який тепер кожен визнавав пошкодженим, — цей реактор раптово пробудився. Три потужні вибухи осяяли темно-червоне небо над 4-м енергоблоком, викинувши в повітря розпечені шматочки паливних стержнів і графіту. «Вражаюче видовище, — згадував Леонід Хам’янов, один з московських експертів, який спостерігав за дійством з третього поверху будинку міськкому партії. — Важко сказати, стали ці вибухи результатом пробудження реактора, чи, може, це вода випадково потрапила на палаючий графіт, спричинивши паровий вибух».

Складалося враження, що в життя втілюється найгірший із можливих сценаріїв. Раніше того ж дня експерти прогнозували можливе виникнення ланцюгової реакції, спричиненої «виходом» реактора з йодної ями. Дехто прогнозував пробудження реактора на сьому годину вечора, дехто — на дев’яту. Тепер здавалося, що прогнози справджуються: ці вибухи можуть бути передвісниками нового, значно потужнішого вибуху. Іншого вибору, аніж сидіти й чекати, члени комісії не мали. Хоча вже навіть ті три вибухи, що сталися між дев’ятою і десятою вечора, наражали населення міста на значно суттєвішу небезпеку порівняно із загрозами вдень. Окрім того, помітно посилився дотепер ледве відчутний вітер, який погнав радіоактивні хмари на північ від зруйнованого реактора — на Прип’ять. Рівні радіації на міській площі перед будівлею міськкому партії в центрі Прип’яті підвищилися із 40 мікрорентгенів за секунду до 330-ти, або до 1,2 рентгена за годину.

Пізно увечері Армен Абагян, директор одного з московських науково-дослідних інститутів з експлуатації атомних станцій, який також прибув у Прип’ять у складі урядової комісії, потребував від Щербини негайної евакуації міста. Абагян щойно повернувся із ЧАЕС, де низка вибухів застала його зненацька — науковець і його колеги були змушені шукати притулок під металевим мостом. «Я сказав йому, що на вулиці бігають діти, хтось розвішує свіжовипрану білизну, хоча атмосфера водночас абсолютно радіоактивна, — пригадував пізніше Абагян. — На нормальну людину це не могло не справити враження». Утім, відповідно до постанов у Радянському Союзі, ухвалених 1963 року, евакуація цивільного населення не була необхідною, доки доза радіації, отримана окремими людьми, не перевищувала позначки у 75 рентгенів. Як показували розрахунки, за тодішнього рівня радіації доза опромінення становила 4,5 рентгена на добу. І оскільки порогового рівня у 75 рентгенів досягнуто не було, Євгеній Воробйов, заступник міністра охорони здоров’я СРСР і старший медичний співробітник комісії, не горів бажанням брати на себе відповідальність за наказ про евакуацію.

Дискусія тривала. За словами Валерія Легасова, учені-ядерники в кімнаті, «відчуваючи негативну динаміку, наполягали на тому, що рішення про евакуацію має бути ухвалене в обов’язковому порядку». Але далеко не всі були з цим згідні. Пізніше деякі члени комісії приписували Легасову ключовий внесок у розвитку дискусії. Іван Плющ, голова Київського облвиконкому, пригадував: «Академік Легасов... поклавши руку на серце, ніби він складає присягу, промовив: “Я благаю вас — евакуюйте людей. Тому що я не знаю, як поведеться реактор завтра. Він некерований. Ми подаємо воду, але не знаємо, куди саме вона потрапляє. Ми робимо те, чого ніколи не робили. Як учений, я не можу прогнозувати, якими будуть наслідки. Тому молю вас. Евакуюйте”». За словами Плюща, Воробйов виступав проти евакуації. «Людей можна буде евакуювати, коли рівень радіації досягне 25 бер. Це наша норма, — сказав він, маючи на увазі біологічні еквіваленти рентгена. — Але тут, як бачите, люди говорять про мілірентгени і рентгени. Ми не можемо підтвердити необхідність евакуації».

Урешті-решт, Легасов, Абагян та інші вчені переконали Щербину. «Десь близько десятої чи одинадцятої вечора 26 квітня [Щербина], вислухавши кожного, ухвалив рішення в обов’язковому порядку почати евакуацію», — згадував Легасов. Утім, лише рішення Щербини було недостатньо. «Вони звернулися до секретаря [ЦК], на що той відповів: “Не можу дати своєї згоди на це”, — відзначав Плющ. — Звернулися до іншого, але той також, хоч і віднісся з розумінням, своєї згоди не дав. З третім зв’язатися не могли». Урешті-решт, Щербина зателефонував своєму керівникові, Голові Ради Міністрів СРСР Миколі Рижкову. «Щербина подзвонив мені в суботу ввечері, — згадував Рижков, — доповівши про ситуацію: “Ми заміряли радіацію... Прип’ять має бути евакуйовано. Негайно. Станція — поблизу, викид радіоактивних речовин продовжується. А життя в місті кипить на повну — проходять весілля...”» Я вирішив: «Евакуація завтра. Підготуйте потяги та автобуси і скажіть людям брати лише найнеобхідніше — гроші, документи і нічого більше. Ніяких меблів». Уже до першої ночі місцева влада у Прип’яті отримала терміновий наказ від Щербини скласти список громадян для евакуації. На все про все їм відводилося дві години. Евакуацію мали розпочати рано-вранці.

Для присутніх у залі засідань Прип’ятського міськкому субота, 26 квітня, видалась непростою: день почався із шокуючої звістки про вибух, а палітра емоцій змінювалася від сум’яття і невіри до несприйняття. Утім, наразі несприйняття вже поступилося місцем повному усвідомленню катастрофічності ситуації. Водночас найгірше, цілком імовірно, було ще попереду. Чи продовжиться знову ланцюгова реакція? Чи триватимуть вибухи? І якщо так, що буде з містом