Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Однією з найдивніших прикмет колгоспного життя було запровадження різноманітних кампаній для розв'язування безлічі проблем. У наступні роки не минало й дня, щоб нас не закликали взяти участь у тій чи іншій кампанії.

Приміром, з наближенням кожнісінької весни оголошувалася посівна кампанія. До неї мусили бути причетними всі поголовно – чоловіки і жінки, молоді і старі, здорові і хворі. А що вона тяглася аж до літа, то безпосередньо за нею починалася наступна кампанія – збиральна. Далі йшла осіння посівна кампанія. Четвертою була зимова кампанія, що являла собою, власне, прелюдію до відкриття чергової весняної посівної кампанії.

Рівнобіжно з цими основними кампаніями колгоспникам нав'язувано участь і в інших кампаніях. Сюди входили кампанія оподаткування і самооподаткування, кампанія добровільної хлібоздачі державі та ще багато інших. І чи то незалежні одна від одної, а чи з'єднані наче вервечка проклять, ці кампанії лежали на нас докучливим тягарем.

А в той же час, коли протягом довгих робочих днів усі ці кампанії морочили колгоспникам голови, обсідали нас ще й інші, менші гризоти, їх окреслювано лагідно «проблемами» і «питаннями». Були серед них такі, як ось «проблема добрив», «питання збільшення опоросів свиноматок», «проблема підвищення надоїв корів», «питання яйценосности курей» і так без кінця. Звичайно, сподіватись якогось збільшення сільськогосподарської продукції від крику й галасу на всі ці теми було щонайменше наївно; зате для нас кожна така кампанія з усіма причетними й непричетними до неї відгалуженнями проблем та питань означала, що наново починається пошукування жертовних козлів для пояснення невдач.

Завдання, ставлені партією і урядом перед колгоспами, вкладалися в чіткі вимоги: усе погане має стати добрим; з нечисленних одиниць має постати велика кількість; чого обмаль – того має зробитись більше; мале має перерости у велике. А що завдань цих було без ліку, то не видно було й кінця-краю людській самопожертві, яка зводилася до вічної праці в поті чола, тривог і принижень.

Начальство вимагало не тільки об'єднання зусиль задля оперативного виконання плянів, а й радісного та бадьорого ставлення до визначених завдань. Найменший прояв байдужости викликав підозру, бо свідчив про опір офіційній політиці, а отже, і про саботаж, як то витлумачувалося партійним керівництвом.

З усіх цих кампаній, питань і проблем мені найвиразніше відклалася в пам'яті кінська кампанія. Вона була найчудернацькіша й найбезглуздіша, а для декого і найтрагічніша.

Внаслідок колективізації докорінно змінився характер власности в тваринництві. Вступаючи до колгоспу, селянин мусив здати на усуспільнену ферму всю свою худобу. Звичайно він намагався віддати до колгоспу тварин якнайменше. Багато селян, лихі на політику колективізації, порізали худобину ще перед тим, як їх примушено вступити до колгоспу. Інші намагалися поміняти або продати скотину. Але всього ж не продаси, і от саме ці недорізані та неспродані рештки й потрапили на колгоспні ферми під нову колективну власність.

Якщо це правда, що смерть ліпша від життя в цілковитих злиднях, то усуспільненим тваринам випала гірша доля, ніж тим порізаним, бо колгоспні ферми перетворилися для них на місце уповільненого скону. Забезпечення худоби було абияке або й зовсім ніяке. Кормів для неї не вистачало, а господарі, від яких її відібрано, збайдужіли до долі усуспільненого поголів'я.

Наслідки були катастрофічні. Коли говорити про коней, то відсутність догляду і пошесть, що виникла в зимові місяці, вигубили сотні їх у нашому селі. В такий спосіб постала поважна проблема перед керівництвом колгоспу, бо сільськогосподарське виробництво, як і раніше, повністю залежало від кінної тяги. Отож із цієї причини й вирішили організувати кінську кампанію в нашому колгоспі.

Поголоска про те, що «товариш Черепін», повернувшись із райпартконференції, має про щось важливе повідомити колгоспників, розійшлася ще напередодні зборів. Конюхи передбачали, що справа торкатиметься коней. Вони про це здогадувалися тому, що «товариш Черепін», приїхавши з конференції, негайно перевірив, як у них з кіньми.

Збори й цього разу відбувалися в колишній церкві. Коли ми з матір'ю надійшли, вони вже почалися і людей усередині було повно-повнісінько. Промовляв, звичайно ж, «товариш Черепін».

Ті самі слова й заклики лилися з його вуст неперервним потоком. Цілою зливою слів він прославляв клясову боротьбу та світову пролетарську революцію. Це був його улюблений коник, на якому він хвацько вигарцьовував, поки авдиторія дожидала початку основного дійства. Пробалакавши отак з годину, «товариш Черепін» нарешті змінив тему й підійшов до суті справи.

Нагадавши нам усім, що Радянський Союз має випередити капіталістичні країни всього світу, особливо Сполучені Штати Америки, він підкреслив, що коні – це надія майбутнього. Чого раптом «коні» заступили «трактори», на які були покладалися такі великі надії в численних недавніх промовах, – це вирішували в найвищих партійних інстанціях. Таких зиґзаґів колгоспникам не пояснювалося.

– Коней, товариші, коней і побільше коней! – вигукнув «товариш Черепін». – Нашій дорогій вітчизні потрібні коні, наша любима комуністична партія вимагає від нас коней! – Він зупинився на мить. Потім, утупившись очима в присутніх, повільно, але виразно процідив крізь стиснуті зуби: – Нам потрібно більше і то кращих коней, товариші! Таке наше гасло під теперішній момент.

Однак це нове гасло було втиснуто в зашоргану гамівну сорочку партійного торохтійства. А ще ж пару тижнів тому «товариш Черепін» пророкував добробут теперішньому й прийдешньому поколінням, якщо члени колгоспу «збільшать плодючість свиноматок».

А іншим разом, говорячи про «продуктивність корів», він підкреслював, що, коли колгоспники розв'яжуть «молочну проблему»,