read-books.club » Сучасна проза » Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен 📚 - Українською

Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

37
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Абіссінець" автора Жан-Крістоф Руфен. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 136
Перейти на сторінку:
супротивники відбивали удари важкими дротиками; дехто з них мав шкіряні щити. Коли чорношкірого ранили, на його місце ставали двоє інших. Наслідок бою не викликав жодних сумнівів, бо негрів збіглося понад дві сотні. Вони тупотіли по землі ногами та дзвеніли важкими браслетами, які мали на щиколотках. Понсе та його друга майже оточили. Їх долала втома, і тим, хто наступав, недалеко було до того, щоб схопити їх, коли вони не зможуть більше тримати зброю. Раптом Понсе, якось у ході бою повернувши голову, помітив Жозефа, який не потрапив у оточення, а стояв біля верблюдів, опустивши руки та не в змозі нічого вирішити.

— Пістолети! — гукнув Понсе.

Єзуїт продовжував стояти, немов стовп.

— Там, на моєму сідлі, візьміть пістолети, що я заряджав, та стріляйте!

Коло повільно звужувалося. Понсе вже не бачив нічого, крім пилу, піднятого з землі, та ритмічно тупцюючих чорних, струнких гомілок.

Раптом пролунали два постріли. Чорношкірі завмерли. Тридцять довгих секунд вони стояли мовчки, а потім побігли геть, покинувши на полі бою поранених та зброю.

Отець де Бревдан ще тримав у руках пістолети та з жахом в очах дивився на дим, який ішов з цівок.

— Ось так виглядає перемога, — сказав метр Жюремі, підходячи до удаваного Жозефа. — Два пістолети — і ви розживетеся в цих краях королівством.

А потім додав:

— Ще трохи наполегливості, і я певний — вони навіть приймуть католицтво.

Єзуїт знизав плечима.

Вони відшукали Гаджі Алі, який ще на початку бою вирішив спостерігати краще за всім здалека, і сховався в колючих кущах. Він ублагав Понсе обробити йому численні та глибокі подряпини, при чому терпів це, немов мученик тортури. Між подорожніми він був єдиний потерпілий у цій короткій та переможній битві.

Оскільки для короля вони тепер знаходилися за межами досяжності, Жан-Батіст вирішив: ховатися вже марно. Нишпорячи по кущах між сіл вони були б для тубільців підозрілішими, ніж якщо б ті приймали їх за простих подорожніх. Коли вони вирішили вийти до людей, їх життя дещо покращало. Племена відчували до них доброзичливу цікавість. Люди сходилися здалека, щоб побачити цих білих істот, і з великим страхом до них доторкнутися. Водночас із цим, яким би не було здивування тубільців, вони завжди відзначалися щирою гостинністю. Ті, що напали на них, були лише незадоволені, що подорожні скористалися потай їхнім майном. Але якщо у них його просили по-дружньому, вони готові були віддати все, що мали. Впускали подорожніх до своїх хиж, давали просяні коржі та великі миски з молоком, до якого домішували свіжу волову кров — страва, яку ці чорношкірі вважали найвитонченішою з усіх інших. Тубільці з великою простотою навіть надавали їм найкрасивіших дівчат зі своїх родин. Після довгого часу їзди на конях Понсе та метр Жюремі не мали жодних бажань, хіба що — заснути. Вони дозволяли лягти поруч з ними куртизанкам, котрих дарували їм на ніч, і палко хропіли. Але до того, як засинати, завжди турбувалися про те, щоб відкрити цим нічним компаньйонкам усю будову своїх тіл. Їм пояснили: одним з головних завдань жінок було повідати наступного дня решті товариства, який колір мали найінтимніші атрибути подорожніх. Здавалося, тубільці ніяк не могли без прямого свідчення повірити в те, що той дивний білий колір може вкривати й потаємні частини тіл цих осіб.

Отець де Бревдан, котрому попутники радили поводитися, як вони самі, і, головне, не нехтувати честю, яку йому виявляли, проводив ночі в молитвах, зі страхом чекаючи нападу з боку Всесвіту. Ледве одужавши після запалення, знесилений випробуваннями, які випали на його долю, він остаточно підірвав власне здоров’я цими гарячковими безсонними ночами. Метр Жюремі зауважив йому з іронією, що для того, щоб зберегти власну цнотливість, зовсім не обов’язково дослівно втілювати в життя формулу святого Ігнатія «Perinde ас cadaver». Ніщо не допомагало.

Щодо Гаджі Алі, то він не мав цього кокетства, але був увесь прошитий уколами колючок, і найменший дотик примушував його кричати від болю. Йому залишалося глузувати над норовами отих дикунів і лицемірно жалкувати про те, що їх досі не виправив іслам.

Так, від села до села, йшли вони п’ять днів, поки не досягли нарешті селища Грефім, зануреного в тінь пальмових дерев, укритого квітами та плодами — гуайявами, гранатами, авокадо та помаранчами. У цих шатах жили папуги та різнобарвні птахи, які приємним чином замінили грифів, що впродовж цих днів складали в небі єдине товариство подорожніх.

Незабаром, після двох коротких переходів через пустелю, вони увійшли до довгої родючої долини Семона, яка вела до Серке. Це місто, оточене білими пагорбами, на яких садили бавовну, було великим торговим центром. Посеред нього знаходився пожвавлений ринок, повний овочів та фруктів, які приносили з околиць, та розцвічений тканинами, які ткали в місті та фарбували природними фарбниками — карміном, шафраном, індиго. Над ринком плавав запах прянощів; а прилавки були переповнені ароматичними речовинами, привезеними з Ефіопії. Адже місто стояло на березі вузької річки, над якою був перекинутий міст, а на другому березі починалася Абіссінія, чиї високі гори ховалися верхів’ями в куряві з пилу.

* * *

Вони пройшли мостом о шостій годині вечора. Хоча навколо них нічого не змінилося, від одного лише піднесення почуттів, подорожні, ледве торкнувшись ногою іншого берега, закричали від радості. Понсе відкрив валізку з ліками та витяг звідти пляшку, яку беріг для цього великого дня. Вони сіли під бавовником, чиї страхітливі трикутні, немов акулячі плавці, корені могли б служити спинкою та бильцями крісла. Жан-Батіст відкрив пляшку та проголосив тост за прибуття до Абіссінії. Він відпив великий ковток із шийки та передав пляшку метру Жюремі, який зробив те саме. Це були ті ліки, що приносили стільки невинної насолоди отцю Габорйо в його розсувному кріслі. Гаджі Алі, якого вхід до християнських земель Патріарха робив трохи менш мусульманином, прийняв подвійну дозу. Жозеф пити не забажав. Вони почали його вмовляти. Десять хвилин по тому в нього вперше пішла горлом кров. Понсе, який був дуже занепокоєний хворобою священика, спитав у караванника, чи той не знає, на якій відстані було найближче селище на абіссінському березі, де вони могли б залишитися на такий час, щоб вилікувати хворого десь у тіні тюльпанового дерева чи навіть у якомусь будинку, якщо такий трапиться.

Гаджі Алі повідомив, що поблизу сіл немає. Краще було б рухатися шляхом, оскільки вони знаходилися близько від столиці. Не важко було зрозуміти, що купець більш за все хотів якнайшвидше прибути, і що в його

1 ... 39 40 41 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"