Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Виходить, наче ми зберегли половину традиційних моделей сепарації, успадкованих від ашкеназі, — знай своїх, — але зовсім втратили другу половину: тут немає традиції християнського селянства, яке інстинктивно й підозріливо відчуває євреїв поміж себе. Сполучені Штати просто надто великі й розмаїті — а поселення євреїв надто концентровані географічно, — щоб усталилося таке чуття і впізнавання.

Можливо. Але додай до цієї картини ще надзвичайний успіх антирасистського законодавства, політики мультикультуралізму й політкоректності останніх сорока років. По-різному до американців доносили, що не варто — не можна — зациклюватися на тому, чи хтось темношкірий, єврей або хтось там іще. З часом, через закон і практику, це переросло в системну безпристрасність. Якщо людям достатньо часто казати, що визначати інших за кольором, вірою чи культурою — погано, і якщо з іншого боку не тиснуть расистські партії, інституціалізовані упередження, масовий страх або ще якісь форми демагогічної мобілізації — урешті коректна поведінка стає звичкою.

Ніколи й ніде у світі не було такого законодавчого чи культурного тиску на користь асиміляції та етнічної неупередженості. За винятком Франції: а там, як тобі відомо, для цього були зовсім інші мотивації й обставини. Та, незважаючи на це, деякі результати порівнянні з американськими. Якщо не брати до уваги, що деякі видатні особи бувають носіями очевидно (іноземних) єврейських прізвищ на зразок Фінкелькрот, французьким глядачам, слухачам і читачам цілком властиво не знати, що інтелектуал чи публічний мовець — єврей, і бути байдужими до такої інформації.

Ось, мабуть, найвиразніший сучасний приклад: я ніколи не чув, щоб опоненти Бернара-Анрі Леві — якого бодай через прізвище важко прийняти не за єврея — згадували про його єврейськість. Схоже, є розуміння: якщо публічна особа у Франції має певні риси чи вади, їх можна назвати, схвально чи ні, але не вдаючись до етнічного таврування. Однак, зауваж, до 1945 року було далеко не так.

Як на мене, цікаве питання випливає з твого твердження, що євреї в Америці мають суто суб’єктивне відчуття своєї особливої ідентичності, а зовнішні спостерігачі його не поділяють. Якщо правда, що тільки євреї можуть ідентифікувати одні одних, то Сполучені Штати мали би бути втіленим викликом самим засадам сіонізму. Зрештою, якщо можна приїхати до країни, де — колись — люди не усвідомлюватимуть, що ти єврей, коли ти сам їм про це не повідомиш, то ми реалізували одне з найбільших прагнень асиміляціоністів. У такому разі навіщо нам Ізраїль?

Отже, цікавий парадокс: в одній із небагатьох країн, де асиміляція по-справжньому відбулася, ми зустрічаємо євреїв, рідкісно одержимих тими обставинами, за яких асиміляція або провалилася, або від неї рішуче відмовилися, — масовим знищенням і єврейською державою. Чому не де-небудь, а саме в Америці євреїв так непокоять ці питання?

Мушу тобі нагадати, що в моїх учителів-сіоністів є відповідь на такі парадокси: навіть якщо неєвреї любитимуть тебе і ставитимуться як до свого, ти не любитимеш себе. Навіть так: саме через це ти любитимеш себе ще менше. І шукатимеш інших способів утвердити свою єврейську окремішність. Але асиміляція має свою ціну: єврейськість, яку ти утверджуватимеш, буде спотвореною і нездоровою.

Інколи мені здається, що в цьому сіоністи мають рацію.

Думаю, тут є ще один нюанс, який стосується не лише асиміляції загалом, а власне Америки, географічно та політично віддаленої від Східної Європи та Середнього Сходу. Два найважливіші досвіди — Голокост, Ізраїль — навіть не є подіями в історії американських євреїв, принаймні не безпосередньо і не для більшості.

Це правда. Тому що більшість американських євреїв може відстежити історію своїх предків до прибуття в цю країну, що відбулося задовго до Голокосту й заснування держави Ізраїль.

Але, бачиш, зараз я захищаю американських євреїв, які переймаються Аушвіцем та Ізраїлем. Поглянь із їхньої перспективи: ось ти, шпортаючись, асимілюєшся в американське життя, іноді це комічно, іноді тяжко, але зрештою ти так-сяк подолав цей шлях... Аж тут на тебе нападають іззовні.

Подумай, як велося американським євреям під час Другої світової війни, з якими труднощами їм давалася реакція на Голокост. Гітлер заявляє, що євреї розв’язали війну, що його вороги б’ються в інтересах міжнародної єврейської змови, і цим ставить американських євреїв у незручне становище. А в 1930–1940-х антисемітизму Сполучених Штатах був значно поширенішим, ніж сьогодні.

Чимало американських євреїв міркували так: якщо вони розглядатимуть вбивство євреїв як казус беллі, то втраплять у Гітлерову пастку. Тому багато з них воліли мовчати й нічого не робити — водночас обурюючись, що Гітлер загнав їх у тупик. У ті роки всім, хто підтримував вступ Сполучених Штатів у війну, всіляко рекомендували бути обачними в питанні того зла, яке ми тепер трактуємо як головну подію війни.

Це я розумію. І погоджуюся, що в багатьох аспектах історія американських євреїв — це історія запізнілої реакції, часто із затримкою в покоління чи й більше, на події в Європі або на Середньому Сході. Усвідомлення єврейської катастрофи та її наслідків — серед яких створення держави Ізраїль — відбулося суттєво пізніше від самої події. Покоління 1950-х років воліло б і далі відводити погляд — це я можу підтвердити з посиланням на інший, але порівнянний британський досвід. Тоді Ізраїль був таким собі далеким родичем: наче людина, про яку приязно згадують і справно надсилають їй листівки на день народження, та якби вона приїхала в гості й надто затрималася, завдавала б незручності і, зрештою, дратувала би.

А головне, що дуже мало з-поміж моїх знайомих євреїв у ті роки хотіли поїхати й відвідати цього родича, а тим паче з ним жити. І якщо так було в Англії, що вже казати про США. Американці, у цьому сенсі подібно до ізраїльтян, цінували успіх, досягнення, кар’єрне зростання, індивідуалізм, подолання перешкод задля самореалізації та зневажливу байдужість до минулого. Тож із Голокостом усе було не так просто, надто зважаючи на поширений погляд, мовляв, євреї пішли «немов ягнята на заріз».

Гляньмо ще глибше. Думаю, Голокост було важко узгодити з почуттями американських євреїв — а тим паче із суспільним життям Америки загалом, — допоки сам національний наратив не навчився давати простір історіям страждання і жертовності, навіть ідеалізувати їх. Англійці завжди давали собі раду з дюнкерками — принизливими поразками, переспіваними як героїчні успіхи. Але американці зовсім донедавна були історично нетерпимими до поразок, воліли або заперечувати їх, або шукати в них позитивний моральний вимір.

Тому тривалий