Читати книгу - "Зламані янголи"

— Але все ж таки.

— Гаразд. Отже, ви хочете щось у мене спитати?

— Розкажіть нам про свою останню приховану атаку, — запропонував я.

— Це конфіденційна інформація, — він трохи подивився на наші неусміхнені обличчя. — Слухайте, це ж був жарт. Я вже розповів усе про це вашому партнерові. Хіба він не розповідав?

Я почув, як Генд здавлено гмикнув.

— А, то був конструкт, — поспіхом сказав я. — Ми чуємо це вперше. Розкажіть це знову для нас.

Депре знизав плечима.

— Звісно, чому б ні? Це був напад на одного з секторних командирів Кемпа. У нього на катері.

— Успішний?

Він усміхнувся мені на весь рот.

— Я сказав би, що так. Ну, знаєте, голова… відвалилася.

— Мені просто стало цікаво. Ви ж мертві і все таке.

— Це мені не пощастило. В того хріна кров була накачана стримувальним токсином повільної дії. Ми довідалися аж тоді, як летіли геть.

Генд насупився.

— Вас оббризкало?

— Та ні, — на худорлявому обличчі на мить відобразився біль. — Моя партнерка — на неї бризнуло, коли порвалася сонна артерія. Просто в очі, — він пихнув димом на стелю. — Шкода, вона була нашим пілотом.

— А…

— Так. Ми влетіли в бік якоїсь будівлі, — він знову всміхнувся на весь рот. — Оце вже подіяло швидко.

Маркус Суджіяді:

Красень з моторошно правильними рисами обличчя, які могли би скласти пару Лапіне де-небудь у мережі. Мигдалеподібні за кольором і формою очі, пряма лінія вуст, форма обличчя близька до перевернутого рівнобедреного трикутника з затупленими кутами масивного підборіддя та широкого чола, прилипле до голови пряме чорне волосся. Дивна нерухомість рис — наче він збайдужів під дією наркотиків. Відчуття збереженої енергії, очікування. Обличчя популярного повсюди красунчика, який нещодавно переграв у змагальний покер.

Я не втримався:

— Бу!

Він майже не змигнув мигдалеподібним оком.

— Проти вас висунуто серйозні звинувачення, — промовив Генд, докірливо поглянувши в мій бік.

— Так.

Ми всі трохи зачекали, але Суджіяді явно не вважав, що на цю тему можна ще щось сказати. Він почав мені подобатися.

Генд змахнув рукою, наче заклинач, і в повітрі просто за його розчепіреними пальцями утворився екран. Знову грана системна магія. Я зітхнув, і на моїх очах біля біоданих, які прокручувалися донизу, утворилися голова та плечі у формі, подібній на мою. Обличчя було знайоме.

— Ви вбили цю людину, — холодно промовив Генд. — Може, поясните, чому?

— Ні.

— А йому й не треба, — я показав рукою на обличчя на екрані. — Пес Войтін дуже багато кого бісить. Мені просто цікаво знати, як ви зуміли його вбити.

Тепер з його очей почасти зникла невиразність, а його спантеличений погляд ковзнув по розпізнавальних знаках Клину на моїй формі.

— Вистрілив йому в потилицю.

Я кивнув.

— Це свідчить про ініціативність. Він справді мертвий?

— Так. Я стріляв із «Сонцеструма» на повній потужності.

Генд скористався системною магією і прибрав екран, клацнувши пальцями.

— Може, ваш шатл-в’язницю і збито в небі, але Клин вважає, що ваша пам’ять, імовірно, вціліла. Тому, хто її принесе, обіцяють винагороду. Там вам досі хочуть влаштувати офіційну страту.

Він скоса поглянув на мене.

— Це, як я розумію, справа досить неприємна.

— Атож, — я бачив парочку цих наочних уроків на початку служби у Клині. Вони тривали довго.

— Я не маю бажання передавати вас Клину, — сказав Генд. — Але я не можу ризикувати, взявши в цю експедицію людину, яка доведе порушення субординації до таких крайнощів. Мені потрібно знати, що сталося.

Суджіяді дивився на моє обличчя. Я ледь помітно йому кивнув.

— Він наказав піддати моїх людей децимації, — напружено пояснив він.

Я знову кивнув, цього разу — собі. Децимація, судячи з усього, була однією з улюблених Войтінових форм зв’язку з місцевими військами.

— А чому?

— Ох, та що за хрінь, Генде? — я повернувся, не встаючи з крісла. — Хіба ви його не чули? Йому наказали піддати децимації власних бійців, а він цього не хотів. Мене таке порушення субординації влаштовує.

— Можуть бути чинники, які…

— Ми гайнуємо час, — різко сказав я й повернувся назад до Суджіяді. — Чи зробили б ви щось інакше, якби ця ситуація повторилася?

— Так, — він показав мені зуби. Я не впевнений, що назвав би це усмішкою. — Я перевів би «Сонцеструм» на широкий промінь. Так я зварив би весь його загін, і вони не змогли б мене заарештувати.

Я позирнув на Генда. Він хитав головою, приклавши руку до очей.

Сунь Ліпін:

Темні монгольські очі у складках епікантуса на високих широких вилицях. Кутики рота ледь помітно опущені — можливо, після усмішки. Тонкі зморшки на засмаглій шкірі та потужний водоспад чорного волосся, закинутого на одне плече й міцно стримуваного великим срібним генератором статичного поля. Така ж непорушна аура спокою.

— Ви вкоротили собі віку? — з сумнівом запитав я.

— Ну, мені так кажуть, — опущені кутики рота піднялись, утворивши криву гримасу. — Я пам’ятаю, як натиснула на спусковий гачок. Утішно знати, що під тиском я не цілюся гірше.

Куля з її пістолета ввійшла у праву щелепу, пройшла крізь самісінький центр мозку, а перед виходом залишила приголомшливо симетричну дірку в її маківці.

— На такій відстані важко промазати, — зауважив я, спробувавши продемонструвати жорстокість.

Спокійні очі навіть не смикнулися.

— Як я розумію, таке можливо, — серйозно сказала вона.

Генд прокашлявся.

— Ви б не хотіли розповісти нам, чому це зробили?

Вона насупилася.

— Знову?

— То, — промовив Генд крізь злегка стиснені зуби, — був конструкт для опитувань, а не я.

— Ой.

Вона скосила очі вбік і вгору, як я здогадувався, шукаючи периферійну прокрутку даних у сітківці. Ця віртуальність була написана без можливості відтворення внутрішнього апаратного забезпечення не у працівників «Мандрейк», але вона не виказала здивування через відсутність реакції, а значить, можливо, просто згадувала про неї за давньою звичкою.

— Це був ескадрон автоматизованих бронемашин. Танки-павуки. Я намагалася зіпсувати їхні параметри реагування, та в систему керування була вмонтована вірусна міна-пастка. Здається, з варіантом Ролінґа, — вона знову трохи скривилася. — Часу на аналіз ситуації, як ви, певно, здогадуєтеся, було дуже мало, тож я не можу бути впевнена. Та й часу на відключення все одно не було: мене вже приварило первинними завадами вірусу. До його повноцінного завантаження я змогла вигадати лише один, єдино можливий план дій.

— Дуже вражає, — сказав Генд.

Коли все скінчилося, ми повернулися на дах, аби прочистити голови. Я сперся на парапет і визирнув на тихий Лендфолл, де вже настала комендантська година, тим часом як Генд пішов по каву. Тераси за мною знелюдніли, а розкидані по