Читати книгу - "Останній спадок"

— D’akujem[58].

Чоловік роззирнувся довкола: йому подобався оригінальний дизайн закладу. До Re: fresh Ярослав Війт навідувався щоразу, як приїжджав до Братислави. Зі стелі тут звисали прикріплені до ниток газетні сторінки; уздовж стіни тягнулося декілька тонких водостічних труб, які переходили в декоративну огорожу другого поверху; з труб стирчали крани, які замість слугувати частиною сантехніки виконували — завдяки вмонтованим у горлечко невеликим лампочкам — функцію освітлення; навпроти столика жваво розмахував повною пляшкою лікеру бармен, а на стіні позад нього виднілася округла, у вигляді корка з-під пляшки, емблема ресторану. До бармена підбігла кучерява дівчина з пірсингом на губі й легенько чмокнула в щічку, а той, грайливо підштовхуючи її, розсміявся.

Ярослав хотів запалити цигарку. Хотів провести нею над губою, на повні груди вдихнути її смертельного ароматного диму. Хотів, проте не міг. Вероніка за найменшої цівочки цигаркового диму заходилася несамовитим кашлем. Легені жінки не витримували смердючого натиску тютюну й нещадно стискалися в шаленому спротиві. Останнім фактором, який безвідмовно подіяв на чоловіка, стала звістка жінки про вагітність. Вероніка боялася навіть за пасивного куріння виносити нездорову дитину. Ярослав миттю заприсягнувся кинути курити не те що на період вагітності, а назавжди. Перші дні без цигарок здавалися суцільним пеклом: груди ходили ходором, а руки тремтіли від браку тютюнового стержня. Найбільше дошкуляла напівповна пачка Parlament у кишені, викинути яку не знаходив сили волі. «А як знадобляться? — переконував себе Ярослав. — Нехай полежать. Як буде занадто хижо — випалю одну на вулиці. Нічого страшного не станеться». На його щастя, гірше не стало. За сімнадцять днів залежність, на диво, наче випарувалася, лише подеколи нагадуючи про себе, а півпорожня пачка полетіла до смітника. Ще за вісім місяців народилася здорова кароока красуня Віолетта.

Зараз дівчині вісімнадцять, і вона навчається на факультеті природничих наук у Братиславському державному університеті імені Яна Коменського[59]. Вероніка до останнього опиралася відпускати доньку закордон, але переваги безкоштовного європейського навчання та можливість частих візитів батька до Братислави стали неспростовними аргументами. Спершу жінка не давала Віолетті спокою, телефонуючи по декілька разів на день, змушувала чоловіка навідувати її мало не щовихідні. Та спливло декілька місяців, і подружжя відчуло плюси окремого проживання — уперше їм не треба було постійно наглядати за Віолеттою, тож з’явилася можливість витрачати час на себе. Коли кількість та якість сексу зросла втричі, Ярослава опанувала потаємна гордість за свою сім’ю. До останніх днів.

Чоловік відсьорбнув пива, забувши про цигарки. Те, що відбулось у Нью-Йорку, залишило невигойний слід у його душі. Вісімнадцять років він ганявся за примарою й лише три дні тому переконався, що вся та праця не була марною.

Допиваючи півлітровий кухоль Pilsner Urquell, Ярослав махнув рукою офіціантці. Та буквально сяяла, виграючи очима та прикрашаючи пухкенькі рум’яні щічки променистою усмішкою. Вона заклала пасмо темного волосся за вушко й запитально глянула на клієнта. Ярослав одразу уявив юну Вероніку під час їхньої першої зустрічі: на другому курсі львівської «Політехніки» хлопець разом із друзями святкував завершення сесії в кафе, де працювала надзвичайно гарна дівчина, фанатка любовних романів і чорної кави.

— Рахунок, будь ласка, — усміхнувся у відповідь Ярослав.

Офіціантка швидко подріботіла до бармена, вибила щось на сенсорному екрані комп’ютера та повернулася з невеликим клаптиком паперу. Як же чоловікові бракувало молодечого запалу колишніх пригод із дружиною. Ярослав згадував їхні походи в гори з наметом, борсання в багнюці та нескінченні літні концерти. Тоді все було чудово. Усе було чудово навіть після народження донечки. Усмішка не сходила з облич подружжя ще чотири дні тому. А тоді чоловік полетів до Нью-Йорка.

Коли пальці вклали три євро в тендітні пальці офіціантки, на столі завібрував телефон. Ярослав глипнув на екран — Viber висвітив зображення русявого чоловіка зі зморшками навколо очей. Бажан.

— Так. — Чоловік притис плечем телефон до вуха та підвівся, аби вийти із закладу. Офіціантка помахала рукою на прощання, і він відповів їй приязним кивком.

— Привіт, Ярославе. — Хоча голос Бажана звучав ніби спокійно, відчувалося, що той докладав до цього чимало зусиль. — Ти де?

— У Братиславі.

— Чорт, — стиха вилаявся Бажан. — Ти ще довго там будеш?

Ярослав розумів, чому всі на нервах, але такий поспіх його дивував.

— З донькою вже бачився, то завтра зрання до Відня, а звідти літаком додому. Усе гаразд? Ти якийсь схвильований.

— Повертайся негайно.

— Чому? — Ярослав і сам починав хвилюватися. — Що сталося, Бажане?

Вийшовши з Re: fresh, Ярослав зупинився посеред вулиці та задивився на білі, наче обмазані крейдою будинки. Сонце добряче припікало, і дівчина із сусідньої кав’ярні щедро поливала аж гаряче каміння зі шланга.

Динамік на хвильку затих. Пауза, здавалося, тривала цілу вічність, а потім друг заговорив:

— Не знаю як, але вашу розмову в Нью-Йорку підслухали.

— Неможливо! — обурився Ярослав. — Як вони в дідька це зробили?

— Хай там як, а діяти треба оперативно.

— Зрозумів, — важко зітхнув чоловік. Не дарма він відчував, що безтурботні дні закінчилися. — Що з Підгірським?

— Установили віддалене стеження. Чекаємо на тебе.

Ярослав закрокував у бік Hlavné námestie, все ще втримуючи телефон плечем — розмова поглинула його, і він не зауважив, що руки вже вільні.

— Не можна, аби стався ще один витік інформації, — знову почувся голос із динаміка.

— Розумію. Тримайте в курсі.

Палець натиснув на екрані велику червону кнопку розриву зв’язку. Зустріч із дружиною відкладалася.

13

Львів, Україна. 11 вересня, 2015 рік

Лекції мені дозволили пропустити. Ба більше: Віктор Петрович наполіг, аби я відпочив і якось розвіявся. Щодо студентів, то одні пропустили кілька днів за порадою батьків, інші — через страх, який підводив голову щоразу, коли вони проходили повз ту аудиторію, решта, ті, хто не був знайомий із хлопцем особисто, вийшли на заняття та, ніби нічого не трапилося, писали конспекти. Хай там як, та на факультеті все стало інакшим.

О 08:25 я відвів Луку до двадцять шостої школи, що на Сахарова, і отримав півдня вільного часу для поїздки до Стільська. Вирушили маршруткою. Авто я навмисно не брав: по мене мав заїхати Марко, і він же, якби все затягнулося, повинен був залишити нас у селі, поїхати по сина та привезти до нас. Лука, зачувши про можливість покататися містом в автомобілі, зрадів, побажавши, аби мої пошуки тривали якнайдовше. Я на ту його втіху тільки всміхнувся й скуйовдив йому довге волосся.