Читати книгу - "Сад забутих плодів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Звіряння Русідам
Моя душа збентежена. Я почуваюся винною перед Нанулі. Як вона там? Мені казали, вона нездужає. Як я втомилася від життя! Я в розпачі. Я відчуваю жахливу провину, але Нанулі теж винна. Вона була категоричною… Тільки потім я зрозуміла, що забирала весь її час, витіснила собою решту всього в її житті, її історичні дослідження. Я вирішила, що для неї буде ліпше, якщо ми розійдемося. Маю також зазначити, що справжній наш розрив стався два роки тому. Саме з тих днів тягнеться тріщина між нами. Зустрівшись уперше, ми з Нанулі одразу відчули, наскільки ми близькі.
Біль і нещастя об’єднували нас. Вона сказала мені, що я посіла місце її чоловіка, на той час небіжчика, а я страждала від наслідків насильства, якого зазнала. Ми обидві заприсяглися не думати більше про чоловіків. І все було гаразд, аж доки, два роки тому, до неї не прибився друг дитинства, який завжди її любив і досі кохає. У нього є дружина й діти, але Нанулі для нього є чимсь більшим, а головне, саме через це своє кохання він серйозно навчався й чогось у житті досягнув. Їхня зустріч сколихнула Нанулі, і часто так траплялося, що вона, перебуваючи поряд зі мною, насправді ширяла думками десь далеко, занепокоєна, сумна… Якогось разу ми поверталися з виставки; купили на вулиці гарячого хліба й узяли таксі, щоб їхати до мене. Дорогою вона раптом просить водія зупинити й виходить, говорячи, мовляв, їй негайно треба додому. І біжить до метро.
— Нанулі, візьми хліб! — гукаю їй.
Вона бере його, а тоді грубо кидає мені назад, на сидіння. Я мало не збожеволіла. Я зрозуміла, що тієї миті вона ненавиділа мене, бо я стою на заваді її пристрасному коханню. Я не могла потім забути, як вона кинула в мене той лаваш. То був край усьому. Я телефонувала їй аж до півночі, а оскільки не маю вдома телефону, спускалася і дзвонила з вулиці кожні десять хвилин. Я благала її матір, щоб вона переказала Нанулі, щойно та повернеться, що я чекаю на неї. Але вона не прийшла. Мені здавалося, що я померла. Я поховала тієї ночі нашу любов. На ранок після того жахливого дня вона прийшла, і я виклала їй усе, що думала… що вона брехлива зрадниця і що між нами все скінчено. Вона намагалася заспокоїти мене клятвами на мертвих, але мій біль не минув. Нанулі невдовзі захворіла, і я бігала, щоб доглядати її. Проте, коли я була в неї, то часто чула, як дзвонить телефон, і вона перехилялася через край ліжка й розмовляла впівголоса. А вже коли вона одужала, між нами все наче владналося… Однак мені не давало спокою усвідомлення того, що вона здатна будь-якої миті покинути мене, і, певним чином, це залишало мене відкритою для зустрічі з кимсь справжнім. Ось так з’явилася пані. Вона дуже цікава особистість. Вона теж самотня й нещаслива. Разом із тим, я відчуваю велику провину перед Нанулі. Кажуть, вона нездужає. Але я не наважуюся прийти до її ліжка зі своєю провиною.
На жаль, я перервав звіт про наші з Параджановим пошуки «сонного дерева». Продовжу іншим разом.
За течією Кури ми досягаємо долини, яку називають шовковою. Сухі віковічні тутові дерева стоять тут величним неживим лісом.
«Мертві потопельники» — кажуть про них місцеві старі, що мешкають у хатинках неподалік підвісного мосту над річкою. Справді, тридцять років тому повінь трималася надзвичайно тривалий час у заплаві, що тягнеться аж до передгір’їв, які стоять своїми ногами в руслі Кури.
У давнину шовкопряди заповнювали шовковиці своїми коконами, і жінки з довколишніх сіл приходили, збирали кокони в мішки й «заморювали» в казанах, які підігрівали в жаровнях на обмілинах річки. Після цього вони могли тягти шовкову нитку, змотувати її у клубки, які їхні чоловіки возили в Кутаїсі на Шовковий ринок. Нині шовковиці стояли сухі, а земля була встелена гілками, що рипіли під ногами, наче кістки цілого війська потрощених скелетів. Проте одна велика шовковиця досі була жива, і Параджанов неодмінно хотів мені її показати, бо багато хто вважав, що то є «сонне дерево».
Шовковицю ми побачили близько п’ятої пополудні. Дерево сягало метрів десяти заввишки й рясніло зеленим листям і ягодами, доволі дивними, чорними й білими. Поруч стояла хижа старого Чабуа, який запарив нам у річковій воді листя м’яти та ягоди шипшини. Його фізична слабкість давала нам враження великої духовної сили. Ми всілися на лавці при стіні хижі, поруч зі старим, який постукував ціпком землю в себе між ступнями. Він запитав нас, чи ми прийшли до нього по поради щодо шлюбу.
— Ми шукаємо «сонне дерево», — сказав Параджанов.
— Це не воно, — запевнив старий.
Уже смеркалося, коли ми почули чиїсь кроки в засипаному сухими гілками лісі. Показалися юнак і дівчина, віком не старші двадцяти років. Дівчина тримала під пахвою згорнуту білу ряднину, а хлопець мав у руках полотняну ташку. Старий показав їм знаками, щоб наблизилися до дерева й розстелили ряднину на землі під деревом. Чабуа підійшов до шовковиці і здійняв галас, скрикуючи хрипким голосом і вимахуючи руками. Численні птахи, що сиділи серед густого листя, ураз знялися в повітря, струснувши з гілок багато стиглих ягід, які посипалися на розстелену ряднину.
Тоді старий перевірив, як шовковиці попадали на тканину. Білі й чорні ягоди утворили дві окремі купки. На жаль, цього разу вони не перемішалися, як бувало в більшості випадків. А отже, прогноз щодо шлюбу цього разу виявився негативним. Хлопчина вручив Чабуа ташку зі скромною винагородою, і молода пара сіла, плачучи, на суху колоду. Згодом, трохи вгамувавшись, вони підвелися й рушили геть, щоб відтепер іти в житті різними шляхами. Тоді ми повечеряли старими шашликами, що були в полотняній ташці, а переночували в бібліотеці — маленькій дерев’яній споруді, установленій на палях, аби в негоду під нею могли ховатися корови.
Проминувши широку долину річки Арагві, ми йдемо за течією Тереку, що приводить до безлісих гір, подекуди вкритих оксамитовою зеленню, але здебільшого — самим лише мохом. Дістаємося села, що притулилося під велетенським Казбеком, який підноситься
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад забутих плодів», після закриття браузера.