Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Клавелес спробувала щось з’ясувати, але їй відповіли, що Хуан не може ходити до звичайної школи, бо жодна вчителька не наважиться зазирнути в безодню самотності, де той перебував.

— Нічого не вдієш, дідусю, він зароблятиме, роблячи святих, як оце ви, — покірливо мовила Клавелес.

— Цього замало, щоб так-сяк прохарчуватися.

— Не всі годні здобути освіту, дідусю.

— Хуан глухий, але не дурний. Він напрочуд тямкий і може вибратися звідси, сільське життя надто важке для нього.

Клавелес була певна, що дідусь згубив тяму або через любов до правнука не бачить, наскільки обмежені його можливості. Вона купила буквар і спробувала передати синові свої куці знання, але не спромоглася втовкмачити йому, що цими карлючками позначають ті чи інші звуки, й зрештою їй забракло терпіння продовжувати заняття.

Саме тоді й з’явилися волонтери сеньйори Дермот. Це були молоді містяни, які об’їздили найглухіші закутки й розповідали про гуманітарний проект допомоги біднякам. Вони пояснювали, що існують місця, де народжується надто багато дітей і батьки не в змозі їх прогодувати, тоді як в інших живуть численні бездітні подружжя. Їхня організація намагається виправити цю ситуацію. Вони з’явилися на ранчо Пісеро із мапою Північної Америки й кількома кольоровими брошурами з фотографіями смаглявих дітлахів та їхніх білих батьків у розкішних апартаментах, поруч із кудлатими собаками на тлі притрушених срібною памороззю й прикрашених кульками різдвяних ялинок. Швидко оглянувши вбогу обстановку, волонтери повідомили господарів про благодійницьку місію сеньйори Дермот, яка оселяла у себе найбільш беззахисних дітей і знаходила їм багатих названих батьків, рятуючи від злиденного життя. На відміну від інших подібних організацій сеньйора опікувалася тільки дітьми із природженими вадами або паралізованими внаслідок нещасного випадку чи хвороби. На Півночі є подружжя — певна річ, це добрі християни, — готові всиновити таких малюків. Ці люди мають усі можливості, щоб їм допомогти. Там, на Півночі, є лікарні й школи, де творяться справжні дива: приміром, глухонімих учать читати за ворушінням губ і розмовляти, потім вони вступають до спеціальних шкіл й одержують повну освіту, а деякі продовжують навчання в університеті й стають адвокатами чи лікарями. Організація вже допомогла багатьом дітям, ось фотографії, подивіться, які вони щасливі, які здорові, погляньте на ці іграшки й оселі багатіїв. Волонтери не могли нічого обіцяти, але були готові зробити все можливе, щоб якесь таке подружжя всиновило Хуана й дало йому всі ті можливості, яких не може дати рідна матір.

— Хай там що, але ніколи не слід позбуватися своїх дітей, — мовив Хесус Діонісіо Пісеро, притиснувши до грудей голівку хлопчика, щоб той не бачив обличчя прибульців і не здогадався, про що йдеться.

— Не будьте егоїстом, чоловіче, поміркуйте, що буде краще для нього. Невже не розумієте, що там він матиме все? Вам бракує грошей на ліки, ви не можете віддати його до школи, то що з ним буде? Сердешний навіть батька не має.

— Зате має матір і прадідуся, — відказав старий.

Гості пішли, залишивши на столі брошури сеньйори Дермот. У наступні дні Клавелес часто розглядала їх і дивувалася, порівнюючи ці просторі ошатні доми з їхньою вбогою, збитою з дощок оселею під солом’яною стріхою й долівкою замість підлоги; порівнювала привітних, добре вбраних батьків із собою, стомленою та босою; цих дітей, які мали купи іграшок, із власним сином, що місив глину.

Через тиждень Клавелес перестріла волонтерів на ринку, куди ходила, щоб продати кілька дідусевих фігурок, і знову почула ті самі доводи, мовляв, такої нагоди вдруге не буде, бо взагалі-то всі усиновлюють дітей здорових, без вад, просто ці люди з Півночі сповнені благородних почуттів, тож нехай вона добре поміркує, бо потім усе життя шкодуватиме, що позбавила сина таких можливостей і прирекла на бідність і страждання.

— Чому їх цікавлять лише хворі діти? — запитала Клавелес.

— Бо ці грінго напівсвяті. Наша організація опікується тільки найважчими випадками. Прилаштовувати нормальних малюків набагато легше, але нам ідеться про те, щоб допомагати інвалідам.

Клавелес Пісеро бачилася з волонтерами ще кілька разів. Ті завжди приходили, коли дідуся не було вдома. Наприкінці листопада показали їй фотографію подружжя середніх літ на повний зріст біля дверей оточеного садом білого будинку й повідомили, що сеньйора Дермот знайшла ідеальних батьків для її сина. Показали на мапі точне місце, де ті мешкали, пояснили, що взимку там сніжить і дітлахи ліплять сніговиків, катаються на ковзанах і лижах, восени ліси там стоять у золотих шатах, а влітку можна плавати в озері. Названі батьки так захопились ідеєю всиновити малюка, що вже купили йому велосипед. Волонтери навіть показали їй фото велосипеда. А◦ще вони запропонували двісті п’ятдесят доларів, які Клавелес могла◦б витратити на те, щоб узяти шлюб і народити здорових дітей. Безглуздо відмовлятися від такої пропозиції.

Через два дні, скориставшись тим, що Хесус Діонісіо пішов прибрати церкву, Клавелес Пісеро вдягла сина в найкращі штани, повісила йому на шию подарований хрещеною медальйон і жестами, які вигадав прадідусь, щоб із ним спілкуватися, пояснила, що вони довго, може, навіть ніколи більше не бачитимуться, але так треба для його◦ж користі, бо він поїде туди, де завжди матиме що їсти й подарунки на день народження. Жінка відвела малого за вказаною волонтерами адресою, підписала папери, згідно з якими передавала сеньйорі Дермот піклування про Хуана, й швидко вибігла геть, щоб син не завважив її сліз і не заплакав й собі.

Коли Хесус Діонісіо Пісеро дізнався про це, йому перехопило подих і відібрало мову. Старий жбурляв на підлогу все, що потрапляло під руку, навіть святих у пляшках, а тоді накинувся на Клавелес і лупцював її з такою люттю, якої годі було чекати від людини його віку та вдачі. Щойно здобувся на голос, напосів на неї, мовляв, Клавелес аніскільки не краща за свою матір, бо здатна позбутися власної дитини, а цього не роблять навіть хижі звірі; він закликав привид Ампаро Медіни помститися негідній онуці. Кілька місяців Хесус Діонісіо жодним словом не озивався до Клавелес, розтуляв рота лише, щоб поїсти чи пробурмотіти якесь прокляття, а тим часом його руки без перестану щось різьбили. Дід й онука призвичаїлися жити в зловісній тиші, кожен мовчки виконував свої повинності. Вона куховарила й ставила йому на стіл тарілку, він жував, утупившись в їжу… Обоє поралися на городі й доглядали живність, повторюючи звичні рухи й навіть без спілкування чудово доповнювали одне одного. В◦ярмаркові дні Клавелес брала пляшки й дерев’яних святих