Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Потім іще згадували, як інші предки напали на місто Кути, бо там цісарські війська разом з урядниками влаштувалися, як у себе вдома. Молоді нападники набудували собі плотів, прибрали їх шкурами диких звірів і так несподівано налетіли на місто розлитою рікою, що цісарське військо здалося. Не зробили кривди нікому. Пили з вірменами, напоїли цісарських вояків, відтак завантажили їх на плоти й відвезли до устя обох рік. Там встановили границю: на тому боці хай буде пан цісар апостольський зі своїм військом, а з цього боку – вільні християни на своїй зеленій Верховині!

Згадуючи про це, знову стріляли колядники і знову вилітали шиби, так що аж часом полонинський вітер влітав до хати, танцював у хаті і незгірше допомагав співати колядникам. З такої радості, якщо добре пішло, тобто якщо святкувалося щиро, то у хатах, у жидівських корчмах і в панських покоях мало залишалося шиб. Десь залатали вікна запасним склом, десь заліпили плівками з волових міхурів, а де-не-де просто позатикали шматами. Нема чого нарікати, видно, що було свято, а свято мусить щось вартувати. Після свят чекали на Боже милосердя і на весну, поки якийсь довго прошений жидівський скляр зглянеться і прийде зі склом у гори.

Часу в хаті перебували, як коли виходило – чи половину дня, чи півночі, чи цілу ніч аж до ранку. Часом уже підганяли один одного, нагадували, що треба йти далі, проте весело бавилися ще і ще. Врешті за сигналом берези трембітар вислизав із хати. За хвильку трембіта, урочисто й гучно проголошуючи кінець коляди, нагадувала, що інші хати ще чекають. А колядники, вже заприязнившись зі всіма, з жалем прощалися і все ще затримувалися при безперервному частуванні, самі не знаючи, чи мають іти, чи ще залишатися. Та вже й скрипаль вийшов крадькома з хати, і скрипка розспівалася пронизливо і ритмічно знадвору, вже й роги закликали до дальшого походу. Колядники шумно висипалися з хати, а з ними виходили у двір домочадці й гості. Бо ще під кінець усі співаки та плєсуни складали на снігу перед хатою шапки і капелюхи, один на другий, високою купою, яка здаля виглядала, як пень або стародавній вулик. Довкола цього вулика з шапок танцювали круглєк – танець вировий, хижий і легкий, як молоді бджілки навесні, коли відчують соки у квітах. Танцювали, якраз маючи на увазі вулики, рої та мед. Закінчували пісню і всю коляду побажанням:

Ой коби си вам бджоли роїли.

Забирали капелюхи і один за одним, наче гуси, поспішали за скрипалем вузенькою стежкою, протоптаною у снігах. В кінці ряду береза щомиті дзвонив дзвіночком. Далекі й близькі ліси луною відповідали скрипці та дзвонику. І ще раз, танцюючи на вузькій стежці, посилали вітання гостинній хаті, співаючи:

Ой коби си вам бджоли роїли.

І вже з інших далеких хат було далеко чути – колядники йдуть, уже йдуть!

Що можна сказати про круглєк та про всі ті побажання? Про таке не говориться, але кожен знає, що це просто чари за допомогою танцю. Тому не дивно, що священики – й ті, що молодші, й учені, – вбачаючи у цьому поганство, просто магічний обряд, як вони казали, часом ганили його відкрито, частіше натякали то вагомо, то на вухо, делікатно, що принаймні під час християнської прилюдної коляди не варто вдаватися до чарів. Тому так повелося від певного часу, що колядники – може, для того, щоб відразу випередити осуд, – вже на самому початку коляди, коли беруть від священика хрест і скарбничку, заводять на церковному подвір’ї цей бджолиний танець насамперед навколо священика, вітаючи таким чином його першим. Бідолашний священик, що ж має робити? Стоїть непорушно, сам як вулик чи пень. Хто знає, може, щось там бринить у нього всередині, може, якась розгнівана бджілка радо вкусила б у вухо того чи іншого колядника. Але лиця колядників ясніють радістю. Як тут кусати, як сварити? Священик спокійно усміхається, іноді слухає пісні, але переважно не слухає, бо коляду люблять починати свавільними куплетами.

Так чи інакше коляда була християнською. Починали перед церквою і від священика, і був для них відкритий цілий світ. Ходили до всіх, браталися зі всіма, не тільки зі своїми, не лише з ґаздами і пастухами. Ходили й до молодого дідича, який недавно замешкав над Рікою і на все життя залишився у горах. Мати дідича – казали, що княгиня – була з тих, що тільки раз на рік, під Новий Рік, промовляла кілька слів до християн, а на колядників дивилася зверхньо, ніби видерлась на самий чубок даху. Але сам молодий пан, хоч мовчазний, так кліпав очима, якось по-людськи. Відразу було видно, що коляда бере його за серце, що він християнин, а не лише пан. Потім потискав колядникам руки, і, хоч дехто говорив, що він скупий (чи радше рахунковий), так обдаровував колядників, що ті не знали, як усе те забрати з собою.

Ходили й до жидів, і жиди були дуже раді. Забували про свою статечність, з облич зникали сумні й кислі міни, пили до старшого брата, пили до славного берези Фоки. По-християнськи раділи, дякували за вітання. Дякували за плєси, дружно плескали в долоні під час плєсання, просили ще тої чи іншої коляди. Старий Айзек із сивою бородою і з довгими пейсами, дужий, поважний і суворий, як сам святий Ілля, також попивав і смакував пісню, як вино. Приязно усміхався, часом прицмокуючи від задоволення, і кидав до дзвіночка грубі банкноти на церкву. А молодий плечистий Абрумцьо, чорноокий, з чорним, аж смоляним волоссям, із закрученими пейсами, хапався за бартку і, вимахуючи нею сильно, щиро, натхненно, по-християнськи, плєсав разом із колядниками. Радісна, гарна коляда була у жидів-побратимів.

Дехто вже тоді почав на це нарікати, мовляв, жиди – це «віра не наша». Та й деякі священики буркотіли стиха, що й сама коляда, правду кажучи, поганська. Тільки у Криворівні старенький отець-канонік Бурачинський, який добре знав і розумів горян, ніколи їх за це не ганив. Тож Фока не слухав осуду. Не звертав на нього уваги. Казав, якщо ми на Святий Вечір від первовіку єднаємося з усім, що дихає, з усім, що живе, то передовсім із людьми, з сусідами, з побратимами. Це і є по-християнськи, а не те, що якийсь там церковний урядник пробубнить і пробекає. Він і далі