read-books.club » Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 111
Перейти на сторінку:
осуджував, але зараз, коли переглядав в уяві той видок, раптом здалося, що ті вісімнадцятеро таки персонажі якогось ненаписаного мораліте, спокушені й зваблені бісом, і той біс, уздрів він, стояв неподалік; маленький, оброслий шерстиною, із брудними, в гною ратичками, із ріжками, одним зламаним, а другим низько пригнутим, і той бісик весело пританцьовував брудними в гною ратичками і сміявся-заливався – а з чого б то? Адже йому, Йоасафові, зовсім не було від того видива смішно, навпаки, в голову вліз хробачок, отой чистий, тлустий, рогатий, схожий на розігнутого бубличка, а часом у бубличка звивався, і той черв’ячок тлив мозка йому, відтак із глибини Йоасафової душі підіймалася їдь, ніби спінена кваша. І та їдь мала присмак виригнутої їжі, хоч ніякої їжі не вживав, окрім одного бублика в день. І його душа розпросторювалася і ставала полем битви, на яке виїжджали, як у читаній колись поемі Йоасафа Горленка, з одного боку вої Доброти, а з другого – вої Гріхів. Сяяла зброя, гриміли риштунки, іржали коні, дзвінко гучала музика, били тимпани – світ йому паморочився.

І саме в цей час натис на шматка нерозмоклого бублика і один із зубів виваливсь із гнізда. Йоасаф вийняв його з рота, жовтого, покритого розмоклими частками бублика, з гострим кінцем.

– Іване! – закричав. – Іване!

Заскочив переляканий служка.

– Соку березового вточив? – спитав Йоасаф.

– Вточив, ваша милосте, – злякано сказав Іван.

– Дай мені водяної настурції. Швидше, швидше!

Іван кинувся й за мить подав потовченої й розмоченої настурції. Йоасаф ковтнув недосмоктаного бублика і почав мнути водяну настурцію, хоч вона була гидка і гірка.

– Подати соку? – спитав Іван.

Але Йоасаф утомився. Відчув, що його охоплює млість, а очі почали склеплюватися.

– Потім даси, – мовив. – Засну трохи!

Але знав, що не спатиме. Знав, коли засне, знову привидяться ті, кого наказував жорстоко карати, але чому, чому вони почали до нього приходити? І з глибини його півпригашеної свідомості рушили тіні голих черниць із кривавими пасмугами на спинах та сідницях, ступали лискучою стежкою, залишаючи червоні сліди, одна за одною, були піврозмиті, ніби розчинені в тумані, але тихі, смиренні, покірливі, з опущеними головами, адже були покарані не неповинно. А ззаду вистрибував бісик, поплескуючи в долоні й співаючи сороміцької пісеньки – такого собі студного канта про голі жіночі зади, і як це солодко сікти ті зади пліттям…

Йоасаф утяг у себе густу й теплу смугу повітря й замотав головою: ні, не може заснути, ні, боїться снів, бо скрізь самі тіні, наступають на нього звідусіль, оточуюють, не загрожують, правда, й не дорікають, тільки дивляться, але це ще гірше, ніж би загрожували – мучать його своїм видженням. І стільки набралося їх, тіней отих, у видженнях, що холодна коса страху прошила йому груди й вибила гострого кінця. Отоді ж бо його знудило, можливо, від болотяної настурції, якої зажив, бувши заморений животом. І він, звісившись із ложа, почав блювати просто на підлогу, виригаючи із себе залишки з’їденого бублика і брунатну кашицю водяних настурцій. Ускочив служка із мідним тазом і підставив Йоасафу, – але той уже все із себе виблював.

– Дай соку напитися! – попросив стомлено.

Служитель кинувся до льоху, де стояв на льоду березовий сік, уточив до дзбанка і притьма подався до єпископа. А коли прибіг, Йоасаф важко віддихувався, але сік узяв і хильма випив. Від холоду йому по тілу пішли дивні кольки, ніби хто шпигував його голками, потім ті голки скупчилися біля шлунка й почали шпиняти вже там.

– Що мені дав? – мовив з натугою Йоасаф. – Я ж казав… казав… щоб не був холодний… не пити хо…

– Не дочув, ваша милосте, перепрашаю! – смиренно мовив Іван. – Як на мене, холодний смачніш.

– Смашніш для здорового, не хворого! – скрикнув Йоасаф.

– Перепрашаю! – затрусився як лист Іван. – Велите під пліті?

Йоасаф видивився на нього: був білий, мов стіна, аж краплі поту виступили на лобі.

– Чому сказав… про пліті? – спитав не без підозри.

– Бо ваша милість… – забелькотав Іван. – Еге ж, у вашого преосвященства…

– Ну!

– Заведено так! – сказав пополотнілий Іван.

– Гаразд! – мовив Йоасаф. – Іди!

– Скільки накажете прийняти? – спитав смиренно Іван і схилив до лівого плеча голову.

– Потім, потім… – дихавично мовив Йоасаф. – Нагадаєш про це… Потім…

І здалося Йоасафові: один із муринів, що здирав із нього уві сні шкіру, зменшивсь у дрібнолюдка, заліз йому до живота і, випльовуючи з рота по цвяшку, цвяхував йому шлунка, майстерно вганяючи залізо у живе тіло. Водночас, удруге пронизало йому груди косою – хвиля страху пройшла крижаним подувом. Невже, спогадав, усі навколо приймають його за ката? Його, людину обов’язку, хоч і суворого, але завжди справедливого, який скрізь і в усьому і всюди утовкмачує цим порожнім головам, що непокараний, неубитий гріх розростається, як шкідливий грибок на дереві, а покараний – це як зрізана уражена грибком гілка: гілка утнеться, а дерево стане здорове. Гріх є злочином, кожен знає, але чи не менший злочин його бачити, розуміти, а не викоріняти жорстко?

(Поміж зітлілих листків єпископа Йоасафа я знайшов уривок якогось твору, здається віршованого, про гріх: здебільшого це були виписки зі Святого Письма, зокрема такі: "Людина живе у гріху, як у вузах", "Помисел глупоти – гріх". "У грісі лихої людини знаходиться пастка", – і тому подібне; на жаль, цей розмисел чи вірш-розмисел врятувати годі було, але з нього можна збагнути, що Йоасафа ця тема вельми цікавила і, здається, він мав тут якісь власні сумніви. Вичитав я серед клаптиків і такого афоризма: "Людина, котра живе у страху, спокійна і мирна, людина ж без страху, особливо в простолюдців, самовільна, непокірна і злочинна").

Іван виходив із келії, коли ж його зупинив владний погук:

– Стривай! Ходи й скажи, щоб тобі дали десять плітей. І щоб кричав, аби сюди було чути.

– Послушаюсь! – смиренно вклонився Іван і витер із лоба піт.

І тільки тепер Йоасаф збагнув, чому він злився, коли екзекутори били черниць: ті не кричали, тобто не каялися. І тоді, пам’ятає, він скочив, хоча які були хворі його ноги, і крикнув, щоб били сильніше, але й по тому вони не кричали, і це було так дивно, ніби пліті лускали не по живій плоті, а по дереві. А коли вдягались і відходили набік до побитих, стояли понурившись, – чи не був то тихий бунт? Так, вони впокорилися, але ж не каялися, отже не брали своєї вини за гріх, а відтак приписували свого гріха йому, судді їхньому, тобто накидали його йому на шию – і скільки таких

1 ... 39 40 41 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"