Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Сподіваюся, таких жахів як тут, ти навіть у Терновцях не бачив. Ти потішив Великих мертвих, — він говорив спокійно, ніби ми ґречно обмінювалися ранковими новинами за сніданком. — Чого дивишся? Хіба ти не цього хотів? Ти хотів правди? Хотів докопатися до суті? — Він дивився мені просто у вічі, і це вже точно не був інтелігентний діаспорний гарвардський професор, разом із маскою зник і його наліт американізмів. — Якщо хочеш правди, то маєш бути готовим до неї. Тридцятилітній шмаркач, який ставить усе під загрозу. Виродок, — сказав, ніби відхаркнув. Він зробив ковток кави. — Чого витріщився? Поїж бодай щось.

— Ні, дякую, — нарізані шматки м’яса нагадували порубану плоть, кава відгонила нафтою. Тяжко снідати, коли сам щойно побував десертом.

— Пішли тоді, — рвучко підхопився Юхим Євгенович, у його руках була сила, якої не чекаєш від 50-літнього. — Ми не на допиті, і я не збираюся вивідувати, що ти второпав або що саме знаєш. Але оскільки ти вже тут, то мав зрозуміти чимало, — ми йшли коридором, він карбував крок, ніби хотів покінчити з цим якомога швидше, поки не передумав.

— «Астру» не було засновано в 1850-му. Це — набагато давніша історія, — кажу я і почуваюсь, як на іспиті. — «Астра» ще від Аристотеля та інших Великих мертвих знала, що робить.

Він кинув швидкий погляд, оцінюючи жертву.

— «Астра» створювала цей світ.

Я зупиняюсь. Почуте падає на мене тягарем. Він стишує крок, говорить чітко, вкладаючи у свідомість правду.

— «Астра» створила цей світ таким, як ти його знаєш. Вона дала всьому цьому назви, поняття, розробила всю систему розуміння світу. Все, що ти знаєш про світ, — це «Астра». Все, чим є цей світ, — це «Астра». Ти й будь-хто інший — це «Астра».

Він іде далі мовчки. Свідомість розривається, але я не зупинюсь. Я повинен дізнатися правду.

І сказати її тобі.

Заходимо у просторий зал, багряні килими, гобелени з вишитими символами «Астри». Спадають сутінки. Він не запалює світла, проходить залом, відкриває непримітні двері у стіні. Роздратованим різким рухом запрошує мене.

Спускаємося залізною драбиною, що веде в пекло.

Шляхом, з якого немає вороття.

Всередині печери пробито величезний колодязь, вертикальний тунель, десяток метрів у діаметрі. Тунель, проточений гігантським хробаком.

Я стискав перечки до болю в пальцях. Далеко внизу сяяло коло, освітлене сотнями ліхтарів.

Я відчував, що наближаюся до осердя землі. До точки відліку всього.

Нога зісковзнула, в останню мить схопив перечку і повис над безоднею. Юхим Євгенович не подав знаку, що щось сталося. Ніби він і так давно знав, що має відбутися.

Час від часу я зупинявся, тамував подих, зачудовано розглядав платформу під собою. Ідеальне коло, підсвічене по обідку ліхтарями. Драбина проходила крізь самісінький центр.

І я вже знав, що побачу внизу.

Долаючи страх і втому, я спустився. Юхим Євгенович чекав мене ще нижче, там була ще одна платформа. Я обвів поглядом викладені у формі зірки рештки Великих мерців, людей, що змінили хід історії, творців, на чиїх кістяках стоїть цивілізація, і завдяки чи всупереч яким нові покоління створюють себе. Переді мною лежало кладовище світової культури та історії. Мертвий канон, який залишається безсмертним. Рештки тих, чиї слова і думки вкорінюються у нашій свідомості, проростають у ній.

Я почав спускатися ще нижче. Углиб пластів істини. «Ще один, останній ранг доступу», — усміхнувся я.

Платформи зроблено з ґратчастого настилу, крізь решітку падало слабке світло на нижню платформу. Я став на неї, хоча сходи вели далі вниз, у серце темряви.

Ми стоїмо на ґратках, під нами порожнеча, абсолютний морок.

— Світ було створено ними, — його стишений голос у темряві перебирає кожну кістку, він знову виліплює мене, але я знаю, що не відступлю. — Вони були першими на цій землі. Це — їхня земля.

Я не перепитую, хто вони, бо й так відчуваю — вони тут, під нами, великі сили темряви. У свідомості майнула фраза Дарвіна: «У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що давній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».

— Вони створили нас. Вони — причина всього.

— Вони боги?

— Вони хижаки, — відповідає він.

— Тобто ми худоба?

— Вони — наші господарі. Ми — їхні раби. Второпай, ми тварини, виведені для того, щоби вони могли харчуватися.

Вся історія філософії, вся культура і пошуки сенсу буття розлітаються на друзки. Здається, морок під нами схвильовано підповзає ближче.

— Вони вампіри? — не можу приховати жаху. Реальність розпливається. Шви розходяться.

Що більше я дізнаюсь про реальність, то менше здорового глузду лишається.

— Попервах так і було. М’ясо, кров, мізки, жертвоприношення. Згодом вони знайшли інший спосіб. Розсмакували іншу амброзію.

— Енергія?

— Так, енергія, — голос його — знову спокійний, смиренний зі своєю долею. Але слова його були страшнішими за погрози чи нервові зриви. — Виявилося, що з людини можна видобути щось важливіше, ніж просто кров. Смачніше для них. І болісніше для нас, — він повів головою, ніби відганяв примару. — Коли вони створювали людину, закралася похибка, — він зробив паузу, ніби сам не вірив своїм словам. — Хто міг подумати, що худоба, фактично тварина зможе написати Біблію та «Поетику» Аристотеля. Раб, який пішов шляхом свого господаря і почав поневолювати інших. Тварина, майже неживий предмет, який, одначе, має душу.

Ми скопіювали їхню систему, ієрархію. Підвели під неї філософське підґрунтя. Але це були лише примарні спроби рабів скопіювати життя своїх господарів. Вони дали нам світ, слово. Створили нас.

— Що ж з енергією?

— З енергією дивна штука, — в його словах була зачудованість релігійного фанатика, який захоплено дивиться на неймовірно прекрасний захід сонця і називає його найважливішим доказом існування Бога. Юхим Євгенович надто довго мовчав, йому хотілося показати всю велич таємниці, яку він оберігав, певно, все життя. — Тут, мабуть, зійшлися два моменти. В нашій крові, в нашій природі є дрібка від Творців. Ми теж хижаки, ми поневолюємо та вбиваємо інших. Ми егоїстичні, марнославні, ми хочемо слави та безсмертя, — він розпалювався, з ненавистю випльовував слова. — Душа, ця похибка, системний збій, прагне щось творити, створювати, конструювати. Творці лише поєднали це прагнення безсмертя, присутнє у геніальних смертних, з випромінюванням душі.

— Але ж є дві енергії. Я сам бачив. Чиста, блакитна, та, що виникала під час обговорень. Друга з’явилася під час вистави, то була кислота, огидна нафта.

Юхим Євгенович мовчав. На обличчя падали світло і тіні решіток, розписуючи його дивним