Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Хіба він спосібний був? — схлипнула вона. — Ні. Щось інше в ньому розпізнали, політичне. Мирон прибився з Росії з книжками. Вошей наніс і книжок. З Павлюком ворожили над ними… Осиротили діток. — Дарія голосно висякалася в полотно. — Таке в мене передчуття, що вже на світі його нема. Бог би їх тяжко за це скарав!

— Не одчаюйтеся, — промимрив я. — Не могли без суду і слідства… Притому якісь книжки…

— А більше Мирон нічим не провинився перед властями. Нічим.

Я відчув нелюдську втому. Дарія випровадила мене за ворота. Сходив місяць. Вибравшись городами до Дністра, я попростував берегом до Лісничівки.

— На толоці щось творилося. Хропіли коні, лунали, команди, метушилися людські тіні. Я присів у густому ялиннику, чекаючи, що буде далі. На толоці почало рідіти, незабаром тут нікого не було. Я звівся, але від несподіванки підломилися ноги. З-за лісу вихопився ескадрон вершників, у шаленому галопі лизнув толоку і хмарою посунув просто на мене. Виблискували шаблі, тупіт розчавлював землю. Кроків за десять, розсипавшись лавою, вершники здибили коней, викинувши перед собою блискучі сталеві вістря, і глухим хором протягнули якусь присягу. Хорові протяжно вторив ліс, мов пересторогу, яку намагався затримати в голих верхах. Без команди рвонули назад…

У замку не світилося. Я навпомацки відчинив двері до Миколиної кімнати. Тут коромислом стояв дим. Хвилини дві-три тому в кімнаті сиділо кілька чоловік. Отже, Микола на місці. Я перейшов до своєї «келії». Невдовзі зашаруділи кроки. Я кашлянув, двері тихо скрипнули.

— Прокопе?

— Миколо?

— Стій, не світи. Ходи до мене, там вікна заслонені.

— Ти чимось стурбований? — спитав Микола, запаливши свічку і побіжно глянувши на мене. На столі була розібрана гвинтівка, валявся недогризок огірка.

— Казали, що ти потрапив до каталажки.

— Ну?… Ні. Був у сусідів.

— Що діється? П’ять хвилин тому я бачив на толоці ескадрон озброєних до зубів бандитів. Ти не був часом там?

— Стомився я, Прокопику. — Позіхнувши, Микола ліг на канапі. — Мені не до гарцювання. Це трикляте лісництво мене до гробу заганяє. Треба лишати цю мороку. Люди здичавіли. Та прийди, сучий сину, запитай, де рубати, і хай тобі біс. Кінець кінцем совість не дозволяє закривати очі. Ліс скарбовий, а тут знаходяться такі, що готові вбити.

— Сковує тебе ця робота?

– Є трохи. Але болить серце, не знаходжу виправдань. І от гризешся, мов собака, а в них немає іншої ради. Бальзак чи хто писав, що коли держава не піклується про своє громадянство, то кражі в очах громадян перестають бути злочином? Але ж бабка бере суху гілляку, а Ковальчук — із пня зрубане. — Він машинально почав збирати замок. — А те, що ти бачив — то поляки муштруються.

— Звідкіль?

— З хуторів.

— Якого дідька?

— Дерева весну чують. Збираються і тут піддати республіці в задок.

— Нісенітниці.

— Точно. — Все-таки для заходу Галицька республіка, яка вона не є, - сотворіння небезпечне. Там відчувають, що тут є сили для соціалістичного перевороту, Польща виступить в ролі циганської вдови короля.[24]

— Що з цього всього вийде?

— В Росії громадянська війна, — замість відповіді сказав Микола.

— Распутіни б’ються за владу?

— Не мели дурниць, мене зло розбирає, коли ти корчиш блазня. Росія у вогні і в крові. Влада стала питанням мільйонів.

— До бійки за владу я завжди буду ставитися з підозрінням.

– І вмивати чисті ручки?

— Хоча б.

— Дивись, Прокопику. Насуваються бурхливі події. — Очі його засвітилися, як перламутрові ґудзики на сонці.

— Як би там не було, мене ці поляки непокоять. Видко, республікою керують останні дурні, якщо таке твориться.

— А може, це з обопільної згоди?

— Тоді повертаюся до свого: вірити наділеним владою можна принаймні через п’ятдесят років після їх смерті. Він нетерпляче скривився.

— Ночуватимеш у мене?

— Мені однаково.

— То гайда, мені удосвіта до Залісся їхати.

— Зі скаргою.

Микола задув свічку.

— Не хочеться ще раз світити, — сказав він здавленим голосом. — Я показав би тобі підкидні листи і попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи…

— Миколо!

— Чого?

— Ти безпартійний?

Мовчанка. З-за хмари вийшов місяць і тут же сховався.

— А комунізм буде, Миколо?

— Будуть комуністи — буде комунізм. Спи, хлопче. Він голосно зітхнув і засопів.

— Тебе хотять вбити того, що ти комуніст?

— Прокопику, прошу тебе…

Я його більше не турбував, але знав, що віднині мені зі всіма треба бути насторожі і бути готовим допомогти Миколі, якщо накидатимуть зашморг.

Микола повернувся із Залісся ще завидна і прийшов до мене в каменоломню.

— Дай-но, — нагнувся за молотом.

— Пізно, Павлюче. Теж благочинник!

— Закінчив? — зрадів він, і мені теж зробилося веселіше. — Слухай, тобі не складеш ціни. А що робити?

— Жбурляй, коли хочеш.

Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снігу і кометою шугнула додолу.

— Веселе заняття?

Микола кинувся до мене і щосили обняв. — Ні, ти справді золота людина, Прокопику. Ніби вчора почав і… А як з грунтом?

— Навесні вирішу.

— То знаєш що? Я привіз пляшку давнього, як небо, вина.

— Не маю нічого проти. На закуску придасться смажений окунець.

— Прекрасно. — Микола розстелив на штабелі брезент, обличчя його сяяло. — Значить, у Росії, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збіджений, визискавий, а духом — бог.

— У росіян більше, ніж у нас, самоусвідомлення. Микола загадково усміхнувся, і я додав:

— А ми звикли надіятися на доброго дядечка. Це вже в кості й в крові сотень тисяч, а то й мільйонів.

— А я тобі скажу, що українські військові загони першими стали на бік революційного Петербурга.

– І Галицька армія наступає на революцію?

— Пий.

— От побаламутили…

— Пий же! Тут в одній родині різні діти, а ти в народі хотів би чогось абсолютного.

— Бо я, Миколику, страшно набідувався.

— Дорога до правди, як казав твій батько, через Грецію і Рим. Погане само зіпсується. Плакати не треба. Тепер такі вітри, що швидко одвіють полову від зерна.

— Адже люди? Ні, я за того Наполеона, який би сказав нашій політиці: «Мадам, ідіть одягніться».

— Ти давно захворів на цей удовиний гуманізм?

— Удовиний? У такому разі я мовчу, Миколику.

— Ти даси мені пляшку?

Вино пливло, як мед, і пахло медом. Я пальцем одміряв половину і вицідив, смакуючи, трьома заходами.

— Цілющий напій. Де роздобув?

— Хлопці відкопали в старому Свистуновому палаці.

– І там маєш арсенал?

— Звідти перенесли.

— Скільки їх у вас?

— Вистачить. А тобі, чув, підкинули «максимів»?

— Та притаскали.

— На кого звірив?

— На Іллю, він у мене за начальника штабу.

— Гордій… Слухай, ти вгадуєш, як ліпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнім часом.