Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- А як,- питаю Марти,- не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?
- Не знаю.
- Га, то треба піти до жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то, може, пішов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.
Пішли ми обоє до канцелярії Германа Гольдкремера,- ми в него робили. Питаємося. Той до книжки… «Взяв ваш Іван Півторак гроші».- «Коли?» - «В понеділок вечором». От тобі й на! Поліз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, від понеділка не був, хоть обіцяв, що прийде найдалі в вівторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зірвана, чи що? Я розповідаю, що гроші від жида взяті і що нема ні грошей, ні Івана. Ніхто ні о чім не знає.
Іду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих: ніхто не видав Івана. Пропав неборак. Ані сліду нема. Питаю Мортка, де він подівся з шинку і що там робив. «Ні,- каже,- неправда тому, я й на очі не видав Івана. Ти,- каже,- п’яний був, серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван». Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене били,- ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.
Ну, вже вам того не тре й казати, який у нас великдень був. Що там бідна Марта наплакалася,- господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий,- про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: «Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі!» Зразу говорили тото на жарт, а далі декотрі почали й напевне говорити. Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: «Никола видів»; Никола каже: «Проць ми казав»; Проць каже: «Семен відкись чув»; Семен не пригадує собі, відки чув, але здає му ся, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очі плює.
Аж десь по двох роках - он торік весною - видобуто з одної старої ями кості. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно, ножом розрізаний. Застрягла ми тогди в голову гадка,- і досі мя не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: то ніхто, як тілько оден Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпам’яті і набили, а відтак обрабував його, бідного, і вкинув в яму. Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні з’їхала комісія обзирати кості, пішов я і почав казати все, як на сповіді. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того: Мортка, Іваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далі взяли та й арештували… мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича - але гадаю собі: що ж, може, так і треба. Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось з місяць, прикликали щось два рази на протокул, а далі випустили. Вертаю я сюди: що чувати? Нічо. Кликали ще раз Мортка, Іваниху, тустанівських щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до висшого суду. Ну, і вже той суд тягнеся більше року, а ще му кінця нема. Що я за той час натовк собою по всіляких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичі кілько!.. Адвокатові щось зо п’ятнайцять ринських дав. «Та що,- каже,- небоже, можлива річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, іще не досить. Ну, але,- каже,- треба трібувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може, ще дечого більше дошукаєся, ніж ти знаєш». Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самбірський суддя видався мені такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось п’яте через десяте,- видно, що не знає, з якого кінця до того взятися, а втім, хто го там знає, може, й уміє, та не хоче!..
А ту в Бориславі притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блідий як смерть, а до мене й не турався. Аж опісля вже осмілився, почав сміятися і доїдати мені так, що я далі мусив покинути Гольдкремерові ями і перенестися от тут, до Гаммершляга. Хоть то, розумієся, оба вовчі горла!.. Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть і Гольдкремер сам, а то багач несосвітенний - де бідному ріпникові супроти него право найти!.. А ми що! Іваниха, бідна, з дитиною на службі, а я ту товчуся по тім пеклі і вже, видно, й довіку з нєго не вирвуся. Та й не того мені жаль! Що там я! Але то мене коле, що от - погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієві нічо,- ходить собі і смієся! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на світі!
Матій замовк і, важко зітхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тем простим, а так безмірно важким оповіданням.
- А знаєш ти, побратиме Матію, що я тобі скажу? - сказав перегодя Андрусь якимось, немов гнівним зрушеним голосом.
- Та що такого?
- Що ти дурень великий, от що!
Матій і Бенедьо видивилися на нього.
- Чому ж ти сего досі мені не говорив?
- Чому не говорив? - повторив неохітно Матій.- А пощо було говорити?
- Тьфу, до сто чортів на такий розум! - розгнівався Андрусь.- Провадить процес з жидом, процес той, якби був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би їм показати, що не мож робучого чоловіка безкарно кривдити, до виграння того процесу потребує свідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тілько тишком собі в куті в кулак трубить,- ну, скажи мені, добрий се розум?..
Матій задумався і засумував.
- Гай-гай, двох свідків! - сказав він.- Я ж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох свідків, аж тепер, по невчасі. Бо раз,-
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.