Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

Маккой спокійно обмірковував відповідь. На карту він і не глянув. Усі ті острови, рифи, мілини, лагуни, протоки і відстані між ними він знав напам’ять. Він знав їх так, як городянин знає будинки, вулиці, завулки в рідному місті.

- Папакена та Ванавана лежать на захід чи, радше, на північний захід, на відстані миль сто або, може, трохи більше звідсіль,- сказав він.- Один безлюдний, а з другого, я чув, мешканці перебралися на острів Кадмус. Та все одно, до жодного причалити не можна. Далі є Агунуї, ще за сто миль на північний захід. Там теж немає входу, ані людей.

- Гаразд, а ще два острови за сорок миль від них? - допитувався капітан, підводячи голову від карти.

Маккой похитав головою.

- Парос і Манугунгі - не мають ані входу в лагуну, ані мешканців. Ненго-Ненго 20 лежить за ними на відстані сорока миль і теж не має ні входу, ні мешканців. Але от острів Гао - це якраз те, що нам потрібне. Лагуна тридцять миль завдовжки і п’ять завширшки. Людей там досить. Звичайно, й вода є. Пропливти туди протокою може й найбільша шхуна.

Маккой замовк і співчутливо глянув на капітана. Той, тримаючи в руках циркуля, знову схилився над картою, і важко зітхнув.

- А може, є ще де-небудь така лагуна, що в неї можна зайти, ближче за Гао?

- Ні, капітане, ця найближча.

- Але ж до неї триста сорок миль.- Капітан Девенпорт говорив поволі, проте рішуче.- Я відповідаю за життя цих людей і не можу наражати їх на таку небезпеку. Хай краще розіб’ється шхуна біля Актеону. А чудове з неї судно! - додав він скрушно, коли змінив курс шхуни, цього разу більше накидаючи на західну течію.

Минула година, і небо облягли хмари. Південно-східний пасат ще якось держався, але океан подібний був тепер до шахівниці, що на ній вели свою гру шквали.

- Ми будемо там о першій годині,- впевнено оповістив капітан Девенпорт.- Щонайгірше, о другій. А ви, Маккою, вже підведете шхуну до найближчого острова, де є людність.

Сонце більше не з’являлося на небі. І о першій не було ніякого знаку землі. Капітан Девенпорт понуро глянув на слід за шхуною і помітив, що він випинається дугою.

- Боже милосердний! - скрикнув він.- Східна течія! Гляньте-но!

Містер Коніг не йняв віри, а Маккой не квапився з відповіддю, але завважив, що в Паумоту може трапитись і східна течія. За кілька хвилин налетів шквал, вітрила на «Піренеях» обвисли, і шхуна пірнула в провалля між двома валами.

- Де лот? Гей ви там! - Капітан Девенпорт тримав мотузку від лота і стежив, як вона одхилялася на північний схід.- Та подивіться-бо! Подержте лота самі!

Маккой і помічник подержали й собі мотузка й відчули, як він дрижить, підхоплений дужою течією.

- Швидкість течії чотири вузли,- мовив містер Коніг.

І вона східна замість західної,- додав капітан Девенпорт, кидаючи докірливий погляд на Маккоя, ніби то була його вина.

- От вам одна з причин, капітане, чому в цих водах за страхування беруть вісімнадцять відсотків,- жваво відказав Маккой.- Ніколи не відомо, що тебе чекає. Напрямок течії тут безнастанно міняється. Був тут один чоловік, що писав книжки,- от не пам’ятаю його прізвища,- плавав на яхті «Каско». Якось він на тридцять миль проминув Такароа і опинився на Тікеї, і все через те, що напрямок течії мінявся. Ми тепер пливемо за вітром, і краще було б повернути стерно на кілька румбів.

- Але на скільки ж саме знесла нас течія? - роздратовано запитав капітан.- Звідки мені відомо, на скільки румбів повернути?

- Я, капітане, теж не знаю,- дуже ввічливо відказав Маккой.

Вітер знов ожив, і шхуна рвучко повернула в бейдевінд, а палуба її курилася та мерехтіла в світлі сірого дня. Потім шхуну кинуло назад, повертаючи то в один бік, то в другий; перетявши свій слід, вона збурювала морську поверхню, добуваючись до островів Актеону, що їх і досі дозорці на щоглах не могли побачити.

Капітан Девенпорт аж нетямився. Гнів його виливався в понуре мовчання, і від самого полудня він або ходив по кормі, або стояв непорушно, прихилившись до вантів. Коли настала ніч, він, навіть не порадившись з Маккоєм, повернув шхуну на північний захід. І містер Коніг, що крадькома глянув на карту та нактоуз, 21 і Маккой, що глянув на карту не криючись,- обидва вони знали, що пливуть до острова Гао. Опівночі вітрюга ущухла, і висипали зорі. Все віщувало ясну днину, капітан Девенпорт підбадьорився.

- Рано я вирахую, де ми,- сказав він Маккоєві.- Хоч на якій ми широті, не можу собі навіть уявити. Але я вдамся до Самнерового способу. 22 Ви знаєте, що таке Самнерова лінія?

І він докладно пояснив усе це Маккоєві.

Настав справді ясний, погожий день. Пасат розмірено віяв зі сходу, і так само розмірено бігли «Піренеї» зі швидкістю дев’ять вузлів. Капітан з помічником заходилися визначати Самнеровим способом довготу та широту. Обрахунки їхні збіглися, і опівдні теж, коли вони перевірили вранішні спостереження.

- Ще двадцять чотири години, і ми будемо коло Гао,- запевнив капітан Маккоя.- Це просто чудо, що палуба нашої старенької ще держиться. Але недовго вже, недовго. Ви тільки гляньте, як куриться - щодень усе більше. А яка ж це була міцна палуба! Недавно перешпакльована у Фріско. Я аж остовпів, коли вперше пробився вогонь і довелося задраїти люки, аби... А гляньте-но!

Він раптом урвав мову і, роззявивши рота, втупився в хмарку диму, що вилася з завітряного боку бізань-щогли, на двадцять футів над палубою.

- Звідки він там узявся? - обурився капітан.

Внизу диму не було. Очевидно, просмикуючись із шпарок, він знайшов собі затишок під щоглою, а тоді, ніби з якої примхи, шугнув угору - і всі його побачили. Аж ось дим, звиваючись, відійшов від щогли, і на мент завис над капітановою головою, неначе щось страшне віщуючи. Тоді вітер його розвіяв, а капітан стулив рота.

- Отже, коли ми вперше задраїли люки, я здивувався. Така міцна палуба, а пропускала дим, як решето. Відтоді ми знай тільки шпаклювали щілини.