Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

на холодному листопадовому вітрі, застудився і тепер лежав у постелі з небезпечною температурою (чи багато треба старому у вісімдесят років?) Порадитись було ні з ким. Тому Самойлов і Якін самі спробували систематизувати всі ті уривчасті й безладні, немов марення хворого, факти, що назбиралися в них після кількох відвідань сімнадцятої лабораторії. Якіні склав їх перелік:

“1. Голуб і Сердюк із своїми помічниками опромінювали зразки нейтриду негативними мезонами великих енергій для того, щоб з’ясувати, чи можливе збудження нейтронів у нейтриді.

2. Відомості від головного енергетика: вибух стався не під час досліду, а пізніше, коли мезонатор було вже вимкнуто з високовольтної мережі інституту.

3. Вибух стався не в головній камері, де проходило опромінювання мезонами, а в допоміжній, з якої звичайно виймають зразки з мезонатора назовні.

4. У зразку нейтриду, знайденім у ямі, виявлено мікроскопічну щербинку розміром двадцять п’ять на тридцять і на десять мікронів. Таку щербинку неможливо видовбати в нейтриді механічним способом або витравити кислотою.

5. Виявлено коротке замикання в електромагнітах, які витягали з головної камери позитивні мезони й продукти їхнього розпаду. Це замикання не могло статися під час вибуху, бо тоді мезонатор був вимкнутий. Отже, можна припустити, що під час досліду опромінювання нейтриду відбувалося не в чистому вакуумі, а в “атмосфері” з плюс-мезонів і позитронів.

6. Виявлено силует на внутрішній кахляній стіні лабораторії. Судячи з досить чітких його контурів, початковий спалах за розміром був мізерний, зосереджений у дуже малому об’ємі речовини.

7. Пророблений аналіз радіації зразків повітря, металу й бетону з сімнадцятої лабораторії показав, що характер радіоактивного розпаду після спалаху не збігається із слідами радіоактивності при урановому, плутонійовому або термоядерному вибуху”.

— Гм, гм… — Самойлов поклав аркуш на стіл і пройшовся по кімнаті з кутка в куток. Він, як і Яків, змарнів за ці дні: смагляве обличчя стало жовто-сірим від недосипання, на щоках відросла густа чорна щетина. — Ти знаєш, — повернувся він до Якіна, що сидів за столом, — я не можу собі уявити, щоб Сердюк так просто не помітив цього замикання у витяжних магнітах. Ні-і… Адже Олекса Йосипович прямо-таки відчував, де й що негаразді і раптом — такий грубий промах. Крім того, в мезонаторі була аварійна сигналізація.

— Можливо, вони помітили, але не надавали цьому значення? — сказав Якін. — Просто не хотіли припиняти дослід.

Самойлов мовчки стиснув плечима. І вони знову думали про одне й те ж. Микола підійшов до вікна, за яким ледь синів світанок; у повітрі, вітаючи зиму, кружляли легенькі лапаті сніжинки. Вони вкривали тонким мереживом чорний обгорілий каркас скляного корпусу. Робітники обгородили корпус дротяною загорожею і позабивали кілочки з табличками: “Обережно! Радіація!”

“Мабуть, незабаром корпус знесуть”… ліниво подумав Микола.

В кімнаті було тепло: вже працювало парове опалення. Самотня муха ожила від тепла, повзала по шибках, перекидалася і розлючено дзижчала, билася крильцями об міцну, але невидиму перепону. Самойлов стежив за її рухами і думав: отак і він — відчуває, але не може зрозуміти, де головна перешкода.

“Що ж сталося? Що все-таки сталося? Що?” набридливо й знесилено билася в голові думка.

Він зітхнув і підійшов до столу. Взяв аркушики аналізів радіації, кілька хвилин розглядав їх на світлі.

— Ти знаєш, я десь бачив точнісінько такі дані, — задумливо мовив він. — Або дуже схожі…

Якін скептично чмихнув:

— Цілком можливо: ти їх розглядаєш уже вдесяте…

— Ні-і, облиш… Я десь бачив їх, дуже давно. Тільки де? — Самойлов знову розіклав таблиці аналізу й заходився порівнювати їх.

Мислення фізика допомогло йому за цифрами визначити вид, періоди і спектри радіоактивного розпаду. Відтворені уявою шматочки бетону й металів, що ввібрали в себе ядерні осколки невідомої речовини, випромінювали якісь дуже знайомі види радіації. Які?.. Пам’ять болісно напружилась, і Миколі здалося, що він нарешті згадав

Ще не вірячи своїм думкам, він помчав східцями, а далі подвір’ям до білого двоповерхового будинку, в якому містилися бібліотека й архів. У кімнатах архіву пахло замазкою: склярі обережно вставляли шибки у вікна. Було холодно — бібліотекарки одягли сині халати поверх пальт.

— Дівчино! — мало не збивши когось з ніг, гукнув Микола бібліотекарці. — Де у вас лежать матеріали на тему “Промінь”?

Через кілька хвилин він порпався у старих, заяложених, припалих пилом лабораторних журналах. Чимось сумним і близьким повіяло на нього від аркушів, нашвидкуруч заповнених стовпчиками цифр, графіками, таблицями, схемами й різноманітними записами. Ось і його записи. Виявляється, у нього зіпсувався почерк, раніше він писав краще. Ось записи, зроблені рукою Якова, — про аналіз радіоактивності перших зразків, опромінених мінус-мезонами. А ось — Івана Гавриловича: чіткий розмашистий почерк досвідченого лектора… Ось цілий аркуш заповнено якимсь хаосом із формул, схем і цифр; це колись вони сперечалися із Сердюком (тепер не зрозуміти й не згадати, з якого саме приводу) і обидва сердито викладали на папері свої докази.

На якусь мить Микола забув, чого він шукає в цих журналах, його заполонили спогади. Власне, відтоді минуло зовсім небагато часу — всього два роки. Вони з Яковом були тоді… так собі, ні студенти, ні інженери, одне слово, молоді спеціалісти. Мало знали, мало вміли, та багато про себе думали. Опромінювали мезонами різні речовини, шукали нейтрид і не вірили, що знайдуть його; слухали житейські повчання Сердюка і наукові висловлювання Івана Гавриловича… Ось жіночий профіль, в хвилину роздумів намальований на полі, а під ним — зрадливий підпис, зроблений рукою Якова: “Це — Лідочка Смирнова, її малював М. Самойлов”. Справді, він тоді трохи не закохався в Ліду — молодого інженера з сусідньої лабораторії. Але це захоплення було таким короткочасним, що не залишило жодних слідів ні в його серці, ні в щоденнику. Почалися найбільш напружені місяці їхньої праці, не вистачало часу, і Лідочка спокійненько вийшла заміж за когось іншого.

І ось