Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

самих… Тим, що ви зробили його гладіатором, дали йому це прізвисько, ви гадаєте, що змінили його вдачу? Ви вірите, що одним указом можна перетворити мужнє серце на боязке, розум обернути на недоумкуватість, а людину великої душі і сильного розуму — на дурну вівцю!..

— Так ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти всіх правил пристойності?.. — розгублено запитав оратор.

— Так, так!.. Повстаю, повстаю!.. Я зрікаюся римського громадянства, свого імені, свого роду!.. Я не хочу нічого ні від кого… піду жити в яку-небудь відлюдну віллу, поїду кудись у далеку провінцію або у Фракію, в Родопські гори, разом з Спартаком. І ви всі, мої родичі, не почуєте більше про мене!.. Я хочу бути вільною, хочу сама володіти своїми почуттями, своїми нахилами, своїм серцем…

І, знеможена цим нестримним бунтом почуттів, вилитих у гнівних, гарячкових словах, Валерія впала на ложе.

— Я бачу, Валеріє, що сьогодні ти почуваєш себе недобре…

— Я? — скрикнула матрона і швидко встала. — Я почуваю себе чудово, навпаки…

— Ні, ні, Валеріє, повір мені, ти нездужаєш… ти схвильована… ти надто збуджена… Це позбавляє тебе спокою й ясності розуму, необхідних для розмови про такі важливі справи…

— Але я…

— Ні, відкладемо до завтра або післязавтра, до більш принагідного часу обговорення цієї справи.

— Однак попереджаю, я лишуся непохитною…

— Добре… добре… ми про це поговоримо… ми побачимось… А поки що благаю всемогутніх богів невідступно тебе оберігати і прощаюся з тобою. Прощай, Валеріє, прощай.

— Прощай, Гортензію!..

І оратор вийшов з приймальні сестри, а вона лишилася з своїми тривожними, сумними думками.

З цієї задуми її вивів Спартак. Він увійшов до кімнати і кинувся до ніг Валерії. Обіймаючи й цілуючи її, він дякував їй за вірність, за те щире кохання, в якому щойно переконався.

— Так, я хочу жити завжди з тобою, завжди з тобою, благородний Спартак, буду твоєю дружиною, і гори твоєї гостинної Фракії стануть притулком нашого кохання, — говорила Валерія, притискаючи Спартака до свого серця.

Сп'янілий від поцілунків рудіарій, забувши не тільки про себе самого, а й про весь світ, ледве чутно прошепотів:

— Так… твій… твій… навіки… навіки… твій… твій… твій…

Раптом Спартак здригнувся, вирвався з обіймів Валерії,

повернув назад зблідле обличчя і напружив слух, так, ніби хотів зосередити на ньому всі свої сили.

— Що з тобою? — схвильовано спитала Валерія.

— Мовчи… — ледве чутно прошепотів рудіарій.

В глибокій тиші почувся хор молодих голосів, дзвінких і сильних, хоч сюди долинав лише далекий слабкий відгомін. Цей хор співав напівварварською мовою — суміш грецької з фракійською — таку пісню:

Свобода, свобода, богине святая!

Огненний твій подих

Бентежить чуття.

Хай дух твій незборний над нами витає,

Веде нас на подвиг,

На бій за життя.

Із наших кайданів мечі пороби —

Героями стануть нікчемні раби!

Свобода, свобода, богине прекрасна!

Нехай на весь світ

Огонь твій пала,

Хай пломінь священний горить непогасно,

Хай кривду і гніт

Він спалить дотла,

Хай згине у ньому тиранство несите —

Доволі вже поту і крові точити!

Свобода, свобода, богине велика!

Вдихни свою силу

В нещасних рабів.

Хай голос наш грубий, хай пісня в нас дика —

Святе наше діло правий наш гнів.

Бажанням свободи ми сповнені вщерть!

До зброї, братове!

Свобода чи смерть!

Спартак затамував подих і з розширеними очима весь насторожився, ніби його життя залежало від цієї пісні, в якій Валерія вловила лише кілька грецьких слів. На її білому мов крейда обличчі була така сама тривога, що й на обличчі рудіарія, хоч Валерія не розуміла її причини.

Вони мовчали, поки не стихла пісня гладіаторів. Потім Спартак, стиснувши й цілуючи руки Валерії, сказав крізь сльози:

— Я не можу… не можу… Валеріє… Валеріє моя… прости мене… я не можу бути цілком твоїм… бо більше сам собі не належу…

— Спартак!.. Що ти кажеш?.. Що ти сказав?.. Яка жінка може змагатися зі мною за владу над твоїм серцем?

— Ні, не жінка, — сумно хитаючи головою, відповів гладіатор, — не жінка забороняє мені бути щасливим… найщасливішим серед людей… Ні!.. Це… це… Ні, я не можу тобі цього сказати… Я не маю права про це говорити… Я більше не належу собі, бо зв'язаний священною непорушною клятвою. З тебе цього досить… повторюю, не маю права сказати… — додав він нарешті тремтячим голосом. — Тобі досить знати, що далеко від тебе, без твоїх божественних поцілунків я буду страшенно нещасливим…

— Що ти кажеш? — злякано сказала Валерія, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака і примушуючи його дивитися їй в очі.

— Ти збожеволів?.. Що ти сказав?.. Чи ти мариш?.. Хто ж забороняє тобі бути моїм?.. Говори ж! Звільни мене від цієї муки, скажи, хто?..

— Вислухай мене, вислухай, люба, кохана Валеріє, — хрипко мовив Спартак, і на його обличчі можна було прочитати, яка боротьба протилежних пристрастей точилася в його душі. — Вислухай мене. Я не можу говорити… Не можу тобі сказати, яка причина віддаляє мене од тебе… Тобі досить знати, що це не якась інша жінка… і ти повинна це зрозуміти… Чи ж змогла б якась інша жінка розвіяти твої чари, коли ти для мене більш ніж богиня? Гобі досить знати, що почуття до жодної людської істоти не може вміститися в моєму серці… Я щиро і чесно присягаюся твоїм життям, твоїм добрим іменем, моїм іменем, моїм життям! Близько чи далеко, я завжди буду твій, тільки твій і що твій образ, пам'ять про тебе завжди будуть єдиним предметом моїх бажань…

— Але що з тобою?.. Якщо ти мене кохаєш, чому не можеш довірити мені своє горе? — крізь сльози знову запитала бідолашна жінка. — Чому не відкриєш своєї таємниці? Невже ти сумніваєшся в моїх почуттях, у моїй безмежній відданості? Хіба я не дала тобі достатніх доказів цього?.. Тобі треба ще нових?.. Говори… наказуй… Чого ще ти від мене бажаєш?..

— Я не можу, не можу! — закричав Спартак сам не свій. — Не маю права говорити!

Валерія плачучи обіймала його, а Спартак намагався її заспокоїти:

— Але я повернусь. Я повернуся завтра, післязавтра… І ти кохатимеш мене ще дужче… якщо може стати ще дужчим кохання, яке зв'язує нас нині… Прощай… Прощай… моя божественна Валеріє!

І, зробивши над собою нелюдське зусилля, вирвавшись з обіймів коханої жінки, рудіарій вибіг з кімнати. А Валерія, знесилена таким довгим, сильним хвилюванням і горем, упала непритомна.

Розділ IX

ЯК ОДИН П'ЯНИЦЯ УЯВИВ СЕБЕ РЯТІВНИКОМ РЕСПУБЛІКИ

За п'ятнадцять днів до березневих календ (15 лютого) 680 року