Читати книгу - "Фіолетові діти"

— Авжеж. Чистісінька правда! Тільки от такого неподобства не було, щоб п’ятеро на одного… Це вже, знаєш, якось не чесно… З чого це вони?

— А… — махає рукою Славко, — їм завидно, що вони не світяться!

— Як це? Не світяться?

— Я бачу, хто світиться, а хто ні. От ви — світитеся, і Майка теж світиться, і Кирило світиться, і ще багато хто… А вони не світяться, тому й дратуються… — він опускає голову, і кров починає знову крапати. Краплини залишають червоно-руді проталини в рихлому снігові.

— Ти підійми голову, не опускай… Треба ще холодного прикласти. — я беру снігу, роблю з нього невеличкий сніжок, прикладаю йому до носа та продовжую обережно розпитувати: — А мама твоя і батько світяться?

— Ні, звичайно. У дорослих майже ніхто не світиться. Вони всі народилися нормальними, — скептично посміхається Славко і дивиться на мене, як на малу дитину, яка вже давно повинна була б знати такі прописні істини, знову задирає голову догори та веде далі,— от тільки тітка моя була, теж світилася. Та й то я сам не бачив, мені Майка розказувала…

Мене, значить, Славко до когорти дорослих не заносить…

— А у вас у класі скільки таких, що світяться? — знову обережно запитую я.

— Десь половина. А ви шо, справді не бачите?

— Ні…

— Та то ж можна швидко навчитись. Пльове діло… Я вас навчу! Хочете? — самовпевнено каже Славко, радий, що може трохи побути головним.

— Гаразд, — усміхаюсь у відповідь, — я згодна. Як твій ніс? Може, все ж таки до медсестри?

— Ні…— вперто каже, — мені треба в клас… У мене все уже нормально…

— Зараз подивимось, — я обережно знімаю носовичка та дивлюся на його ніс — кров вже зупинилася, — так, здається, вже краще…

— Взагалі наші збираються разом та вчаться, хто хоче… Бо не всі все вміють, — туманно продовжує Славко.

— А де збираються?

— То ви ні разу не ходили? — здивовано питає та, зробивши паузу, сумно продовжує,— мене ще не пускають. Це все Майка… винувата. Каже, шо я балакаю забагато…

— А ти мені скажеш, коли буде у них зібрання і де? Бо я теж хочу дечому навчитися…

— Скажу, звичайно, — довірливо відповідає Славко.

Ти, дитинко, таки базікало… подумки посміхаюся я, та кажу:

— Пішли, проведу тебе до школи, бо скоро дзвоник… Давай руку!

Його долоня в моїй руці, як маленьке тріпотливе пташеня: тендітне, беззахисне. Я дивлюся в його серйозні сірі очі та сильніше стискаю його долоню. Нічого, пташеня-горобеня, якось усе з’ясуємо… Я не дам тебе скривдити.

Сьогодні зранку подзвонив Ігор. Я не взяла слухавку. Потім подзвонила тітка Тамара. Нагадала, що скоро Новий рік. І це свято мені обов’язково потрібно зустріти в «родинному колі». Бо це традиція. Я зітхнула. Все як завжди: тітка, її опецькуватий чоловік, від якого тхне цигарками та горілкою, якісь не знайомі мені їхні друзі, салат «олів’є», телевізор… Я, зрештою, нічого не маю проти салату… Та й проти тітки… Але мені зовсім не хочеться туди йти. Я почуваюся там чужою. Але тітка… Як завжди, натякає, що не прийти я просто не маю права, бо це буде таке свинство, таке свинство… Та й що скажуть люди?! («Людьми» були її друзі, що обов’язково повинні мене побачити та відмітити, яка все-таки Тамара Іванівна золота людина!) Я пообіцяла, що прийду. Та відчула до себе огиду за свою слабкодухість. Чому я кожного разу згоджуюся? Я ж не хочу…

Настрій у мене — препаскудний. І щоб трохи заспокоїтися, я заходилася прикрашати кабінет до новорічних свят. У школі всі щось чіпляли: на вікна сніжинки, вирізані учнями на уроках праці з кольорового паперу, під стелю та на ялинку в холі — саморобні гірлянди та іграшки, незграбно зроблені руками дітлахів. Директор Гарбуз був людиною лояльною, а Гюрза вважала дуже корисним заохочення учнів до творчої роботи. Тому класним керівникам був спущений план (звісно, повністю «добровільний») з виготовлення саморобних шедеврів, і вчителі викручувалися, як могли. Проте діти радо відволікалися від навчального процесу, їх мало непокоїло те, що на носі кінець чверті та атестація — вони вже жили канікулами, що стрімко наближалися.

Я сиджу і вирізаю сніжинки з білих та блакитних паперових серветок і розумію, що Гюрза, мабуть-таки, має рацію: це дійство і справді корисне — мене, наприклад, дуже заспокоює. Раптом двері відчиняються — і я бачу біляву голову Славка.

— Привіт! — кажу. — Ти чого там заглядаєш? Заходь!

Славко прослизає у кімнату та тихенько зачиняє двері. У нього вигляд, як у шпигуна з дешевого голлівудського фільму.

— Зрасті, Дарино Миколаївно!

— Заходь, — усміхаюся, — чого ти такий таємничий?

— Та, від Майки тікав! — відповідає він філософськи, підходить до мене і бере одну зі сніжинок та роздивляється її на світло.

— Гарні? — питаю.

— Ага! А ви їх куди будете? На вікна?

— Так, на вікна приклею… То що в тебе?

— А я для вас про все дізнався. Про те, шо ви просили… — Славко переходить на таємничий шепіт, — але це великий секрет, і ви нікому… Добро?

— Добро, — киваю.

— Так ось, вони збираються тридцятого, — очі у Славка блищать загадковим блиском. Йому подобається ця гра.

— Точно? Перед самісіньким Новим роком?

— Точно. У печері за містом. Я тут вам усе намалював, — він підсовує мені видертий із зошита аркуш паперу в клітинку, трохи зіжмаканий, на якому дитячими кривулями, але досить розбірливо, все розписано: як проїхати і куди йти,