Читати книгу - "Векша"

— Гу-гу-гу-гу-гу-гу… — озветься грізно Ненасить-поріг. — А що мені вода шалена, бігуча?! Не борюся я з нею, лише бавлюся, списи кам’янії гострії від намулу прополіскую, нагрудники гранітнії від жару свого остуджую…

Полине простором навколишнім голос брата найстаршого. За-шелестять-захлюпочуть пороги меншії, словом упевненим брата найстаршого втішені, підбадьорені.

Притихне й Будило-поріг заспокоєний.

Та набридне йому, невгамовному, мовчанка довга. Знову подає свій голос до брата найстаршого:

— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстаршийі Щось давно я не чую іржання кінського, не помічаю племені скигливого печенізького. Чи не мор який, бува, його виморив? Чи не все воно в бою полягло?

— Гу-гу-гу-гу-гу-гу… — гримить-розкочується голос Ненасить-порога. — Немає мору на плем’я грабіжницьке, бродячеє. З калюжі болотної нап’ється — здоров’я не позбавиться. Не стане воно до бою почесного. Курява тільки здіймається за кіньми його полохливими, як загледить воно свого супротивника…

— Го-го-го-го-гой, Ненасить-поріг, брат наш найстарший! — не вщухає Будило-поріг невгамовний. — А не видно там хоч здалеку русів відважних, чи не мріють на обрії човни їхні легкокрилі? Бо вже надокучила мені битва ця безславная з водою нікчемною. Так хочеться вволю силою помірятися з русами хоробрими!..

— Гу-гу-гу-гу-гу… — стугонить-гуркоче Ненасить-поріг. — Не жадай ти бою передчасного з русами хоробрими, відважними, не відомі-бо сили сокритії, затаєні. Ще надивишся і навоюєшся, ще натішишся і насумуєшся. Віщуни тільки знають-відають, хто у битві навіки поляже…

Гомонять-гримотять пороги невсипущії, розважають мовою своєю, владною і величною, ніч похмуру в полі нескінченному.

Скаче Векша вздовж берега, до гриви коня припавши, поглядом гострим у темряву вдивляється. Кінь добрий попався, бистрий, як ластівка: ярок де трапиться — перескочить, річка блисне — вплав кинеться, на берег винесе.

Засвітліло на сході, хмари зачервонилися. Ось-ось і сонце визирне.

Попереду діброва засиніла. Чи не та-бо це діброва, де печеніги його схопили, в неволю продали? Вона, вона — зрадлива.

Спинив Векша коня, скочив у хащі, мов сарна сполохана. Розгорнув кущі, визирнув — чи ніхто не гониться? Ні, нікого не видно. Далі підкрався до річки — і на очі сльоза навернулася. Впізнав він берег знайомий, дарма що давно те минуло… А он і волок… Еге, самі недогарки валяються. Знову його спалили люті вороги землі Руської — печеніги.

Зачерпнув у долоні води прохолодної, що з рідного краю тече, напився досхочу, і мов сили та вода йому додала.

Напоїв і коня печенізького, пасти пустив. Потім уже й сам заглянув у шкіряні торби, що до сідла були прив’язані в печеніга.

Споряджала його, видно, добра жона: всього поклала вдосталь — сиру, конини сушеної, сім’я якогось смаженого.

Не осуди, прости, жоно чужая, що не повернеться до тебе муж, до діток отець!.. Втішався він, володар твій, користю неправдивою, серця не мавши до горя чужого. Що було Векші робити — не вбий гадюку, вона тебе вжалить…

Сонце вже зійшло, все вище й вище вгору підбивається, зайчика-ми-промінцями полохливими пурхає по листю зеленому, на світ ясний виманюючи.

“Чого, — подумав, — день довгий у глушині оцій марнувати? Піду помалу підгайком, дорогу на ніч видивлюсь”.

Обігнув діброву, плазом на горбик виліз.

Поле порожнє в імлі прозорій тане. Птахи тільки над ним пролітають. Збоку Дніпро-Славутич виблискує, путь до отчини сріблом вистилає.

І пойняло молодика завзяття:

“А що мені, людині вільній, поля цього жахатися? Хоч і побачать печеніги, здаля за свого приймуть. Вбрання ж на мені їхнє”.

Меч кривий о камінь вигострив, попруги на коні поправив і полинув, мов на крилах. Квіти, трави в стременах вінки йому в’ють, дух поля гарячий в обличчя, груди б’є…

Весь день без перепочинку мчав. Незчувся, як і вечір упав. Стриножив коня, пустив його вибирати собі корм до вподоби, сам улігся на постелі трав’яній.

Чи то ж рідні передчувають там, що він оце рветься, лине, мов птах, до них? Чи, може, вже й не сподіваються більше побачити його, вважають за мертвого? Де вони тепер, як живуть?..

Раніше, бувало, о сій порі мати, посипавши колючками стежки до криниці, до стійбищ для худоби, обтикавши тернами усі входи й виходи з двору, щоб лихі духи не блукали там уночі, йде до хижі готувати вечерю. Поки вариться, печеться, отець або ложку дерев’яну вирізує, або снасті ловецькі лагодить, Векша ж сітку на рибу плете.

Немає вже в них ні снастей ловецьких, ні сіток на рибу… Дарма, тепер кінь буде. Приведе Векша оцього ось печенізького, привчить його до роботи. Можна б знову помалу господарку заводити, але ж подать ота… Чи пощастило отцеві відбутися її? Ой, ні, мабуть, досі вже й він, і мати в холопах…

Прискаче Векша до Києва, вклониться Куделі, вблагає його виручити з біди, дати на відкуп, а там якось буде. Невже гість відмовить?

Можна б іще і Яниного отця попросить. Та чи є в нього що дати, самі, видно, не в розкошах живуть. А потім, може, і Я на вже забула — стільки-бо часу минуло. Якщо ж забула — на очі її не з’явиться… Треба спершу в Києві розшукати Путяту, той, певно, живий лишився, й розпитати його про все.

Тричі Даждьбог ішов на спочин до свого терема, тричі спинявся Векша на ночівлю, тричі схоплювався рано-пораненьку, щоб далі чимдуж поспішати. Простує все берегом, берегом, лиш зорить у далеч, підставивши груди свої розхристані свіжому вітерцю, на травах польових духмяних настояному. А далеч та — безлюдна, ясна. Отаку б йому путь до самого дому!

Та ні, не на те йшлося… Четвертого дня бачить Векша — в полі трави густії потолочені, земля руда копитами кінськими збита. А он і зграї воронів кружляють, крячуть над улоговиною широкою, ніби відлітати на зиму лагодяться. Тільки не в звичаях це воронячих зимою печалитись! Чи не побоїще, бува,