Читати книгу - "Малий апокаліпсис"

Чи посередність є безгрішною й невинною? Я був чистий до тієї хвилини, коли пробудилися інстинкти, ставав знову чистим, коли інстинкти почали поволі згасати. Моя епоха гріховності — це кільканадцять років, стрімко гнаних розбурханою біологією. Якийсь дослідник прищепив мені інстинкти, потяги, рефлекси, а тоді спостерігав, що з того вийде. Я був піддослідним кроликом. Чи відповідає кролик за експеримент?

Я стежив за тим, аби не переступити температуру посередності. В охолодженому мікрокліматі моєї власної спроби я не впадав у крайність, таким чином зіпсувавши експеримент, розпочатий Найвищим Розумом на моїй особі. Може, я згрішив тим, що не грішив?

Посередність була актом моєї вільної волі. Проте розумові й фізичні умови для задоволення посередністю, для її добровільного прийняття я успадкував з генетичного ланцюга, несеного протягом століть і тисячоліть якимись не відомими мені типами, добродіями, суб’єктами, про яких нічого не знаю й знати не хочу, і які уявити собі не могли письменника, що перейме ненадовго цей генетичний код і, можливо, пошкодить його, зіпсує або змінить. Тож і посередність, ця пихата посередність є для мене трохи вимушеною. Чи посередність, отримана всупереч моїй волі, хоч і визнана мною актом вільної волі, чи ця посередність є безгрішною?

Я не вкрав якоїсь значної суми, не вчинив любовного шаленства, не виступав проти законів природи, не скоював злочинів. Тримався стада і був покірний. Пильно вслухався у нечутний голос стада людського, що його називаємо суспільством. Допускав дрібні порушення, що не впливало на загальний процес, і тут-таки їх затирав, виправлюваний невидимим суспільним оком. А проте я маю почуття гріховності і є грішним.

Можливо, первородним гріхом є ця рибонуклеїнова кислота, яку я успадкував невідомо від кого? Цей таємничий шифр, посланий з далеких і велетенських галактик гріховності. Може, гріхом є ця вперта цікавість, ненаситна жадоба пізнання непізнаванного, огидна спокуса зірвати чорну запону, що ховає від нас Найдосконаліше Існування або мертве ніщо? Може, гріхом є Всесвіт з мільярдами галактик, більйонами сонць, трильйонами зірок, що з болем народжуються і з болем конають?

Відлітають у міжпланетний простір за вітром часу розблиски хвиль, що є моєю долею. Мить, коли я тонув у залитій сонцем літній річці з гірким рослинним запахом на вустах. Секунда, коли побачив дикий, приголомшливий акт спарування двох людей. Чи коли стріляв у приятеля морозної, зоряної ночі, сповненої вовчими хорами. Хвилина, коли зрадив себе і своїх товаришів. Найкоротша вічність, коли я чекав на спалах оргазму в очах чужої жінки. Миготіння розпачливих, самовбивчих ночей. Ці розблиски хвиль летять, наче світлячки у вічній темряві, гнані вітром часу. Схожі одні на других, сотих, мільйонних. Такі ж нерозпізнавальні, однакові. Молочний шлях з окрушин нашого існування. Великий гомін людського буття.

Може, байдужість, дочка посередності, є тією млистою матерією, що кам’яніє у скелі, об’єднується в хребти, виростає гірським масивом аж до неба, пригноблюючи наше марнотне життя? Може, прозора, безбарвна, позбавлена запаху і форми, оспала, всюдисуща, невинна, затишна і мила байдужість є єдиним гріхом, що його виловлюють сіті Провидіння? Може, тільки за цей гріх-негріх будемо суджені в день Остаточного Суду?

Тримаючись за стіни, спотикаючись, хихочучи, мов на шкільній екскурсії, ми продиралися крізь льох, надійно обмурований, з педантичним освітленням, зі стрілками, вималюваними у двох кольорах — білому й червоному. Білі вели нас за собою, червоні вказували зворотний шлях.

— Слухай, тут пахне оргією, — шепнув мені Рисьо у спітнілу потилицю. — Хтось уже розповідав про таке.

— Мабуть, ми йдемо під вулицею. Я чую вгорі кроки маніфестантів.

— Але під якою вулицею? Невже під Новим Світом? Може, ти здогадаєшся?

Я почув за собою відлуння кроків. Машинально обернувся й побачив, що то не відлуння, а живі люди сунуть слідом за нами. Кухонний персонал рушив за своїм провідником.

— Ти тут? — запитував спереду Колька.

— Тут.

— Ти не пожалкуєш про свою відвагу. Знаєш, скільки коштує ця закордонна прогулянка? Увесь виторг з фільму «Переливання крові». Така вона, Госька. Ти її не знаєш, але ще взнаєш.

— А куди ми йдемо, Кольша? Я обмежений у часі.

— Знаю твоє обмеження. Встигнеш. Кожен встигне на свій строк.

Перед нами завищала пані Гося.

— Полковнику! Там щур!

— Йди до мене, лялечко, лапко! Ходи ближче, дитинко!

— Але ви сильний!

— Моя сила дорого коштує.

— Боже, тільки не за груди, дядечку.

— Я ж мушу за щось триматися, рибонько.

Нас підганяв тупіт персоналу і впертий голос тієї флейти, на якому затнувся орган Хеммонда.

— Прогулянка до пекла, — мовив я тихо.

— Ні, до раю, — захрипів спереду Колька. — Варто побачити. Бо, можливо, такої нагоди більше не трапиться. Навіть після смерті.

Щось затримало нашу процесію. Пані Гося все ще повискувала.

— Тільки без рук, полковнику. В мене дорослі діти.

— Гу, гу! — гудів полковник-кухар. — Аж язик свербить щось на це відповісти!

— У мене чутливі груди, вибачте, бо я розсерджуся.

— Тихо, ша, тепер ані мур-мур, — низьким шепотом наказав полковник. — Підійдіть ближче, клієнти, щось маю вам сказати.

Почекав, щоб усі підтягнулися до таких самих дверей, крізь які ми увійшли на початку.

— Кого там дідько несе, — гнівно подивився він у глибину коридора. — От засранці! Лишили кухню на Божу ласку. Ви щось мали в торбинці, щебетушко моя?

Забулькав, наче дубова бочечка, витер губи рукавом білого фартуха і запхав пляшчину з рештою рідини до власної кишені.

— Попереджаю: нічого не рухати і не торкати пальцями. Дивитися можна, але куштувати забороняю. Чуєте?

— Пане полковнику, кому ви це кажете? Адже ви запрошуєте митців, свідків епохи.

— Колись я працював у секторі культури. Одного так притис, що, вибачте на слові, ногами вкрився. Але це лірика. Отже, не мацати руками і не галасувати. Усі зрозуміли?

— Всі, всі, — відказав Колька.

— А цей пугач? — шеф-кухар вказав на мою скромну особу, коли я