Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Стефан відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Поворушив язиком: чи зможе щось членороздільне видушити з себе? Але алкоголь робив своє, — виводив із заціпеніння.

— Який сьогодні день? — довго видобував з себе, ледве-ледве даючи раду з неповоротким язиком.

Щоб розібрати сказане, Майкл ближче нахилився до Стефана.

— Сьогодні двадцять перше червня.

Стефан втупився в одну точку. Як добре, що вона не червоного кольору і не розповзається в очах. Він спробує швидко обміркувати почуте. Вилітали вони з Варшави сьомого.

Дякую тобі, Матір Божа Ченстоховська, що повертаєш мені пам’ять.

Значить, оговтався він через два тижні.

… Сте-фа-не! — устиг впіймати окраєць думки перш, як червоняста пляма почала налазити на очі.

— Марта жива! — з неабиякими труднощами видобув з себе.

— Ні, друже, на жаль, ти не знаєш, вона… вона загинула.

Майкл відвернувся вбік, очі шукали когось у іншому вимірі, і Стефан шкодував, що у цю хвилину він не побачив його обличчя, бо тоді б Харріс зрозумів, що він говорить правду.

— Загинуло дво… — з рота потяглася тоненька цівка слини.

— Я знаю, тобі теж шкода Марту, то справді чудова дівчина була.

Майкл блукав сумними очима десь далеко.

Стефан теж замовк. Він розумів настрій Майкла. Почуття, що зародилось між Майклом та Мартою на тому летовищі, коли вони потрапили у халепу, торкнулося душі хлопця. Але ж…

— На, читай.

Майкл видобув з кишені легких білих штанів газету. Її прихопив з дозволу головного лікаря Мааса, котрий щодня отримував пошту. «Daily» привозили разом з іншими газетами з Суматри на баркасі, в якому зранку возили на продаж рибу. Це була позавчорашня газета, але Майкл вперто носив її у кишені і не викидав. Може, хотів показати її Стефану? Хто зна!

Стефан упізнав «Daily». Це та ж сама англомовна індонезійська газета, яку він просто заради цікавості, бо летіли до Джакарти, купив на тому торохнутому летовищі і яку потім давав читати Марті… Що він запропонував тоді прочитати?

Руки не слухались і пальці не могли розгорнути сторінку.

Майкл трусонув газетою, розправив її на весь формат і поклав першою сторінкою перед Стефаном.

— Ось тут…

На знімках, обрамлених товстою чорною рамкою, Стефан відразу впізнав і старого голландця, і стюардесу, яку вони разом з Мартою поховали на острові, і… Марту!

— Сте-фа-не!

Як багато хочеться сказати, але не годен, язик зробився неповороткий і геть відмовляється слухатися. Він втомився, йому конче треба відпочити. Але зараз Стефан спробує зібратись і сказати про найголовніше, що його заділо за живе, поки він ще спроможний хоч якось белькотіти, змішуючи слова з в’язкою ниткою слини, яка все тягнеться й тягнеться з рота.

— Сте-фа-не!

Хтось зіграв з українкою припаскудний жарт. Про це він поміркує у зручному кріслі на терасі лікарні. І якщо Матір Божа Ченстоховська буде до нього милостивою, він дасть раду своїм думкам і, можливо, збагне, звідки взялась ота червоняста масна пляма.

— При-не-си мені… «Daily» за сьо-о-о-ме червня, — зводив тисячотонний вантаж очей на Майкла.

— Ц-це ду-же важ-ливо і… замов ще келишок.

Перед очима стояло власне фото у траурній рамці. Куди б не відводила очі, скрізь зримо бачила своє зображення. І так довго втупилася в нього, що очі самі заплющуються, бо на них звідусіль давить чорна стіна смерті з надписом, що її офіційно оголосили мертвою.

Фото у траурній рамці миготіло скрізь: лежало на журнальному столику, визирало з-за фіранок, спускалося зі стелі, множилося на підлозі, по стінах, — не варто навіть роздивлятись доокруж, бо скрізь — власне фото у траурній рамці.

Марта так і заклякла на одній точці, — само по собі виходило, що на газетному фото зображено її друге я, — вольове, рішуче, хоробре. Його вона втратила назавжди, — тут її імідж бойової репортерки нікому не потрібний. А вона залишилась така, як народилася, зі своїми непристосованими до дійсності комплексами. Це зараз, у цю секунду ставало фактом, бо інакше б досі друге я уже б щось обдумувало наперед.

Що ж маю робити, що?

Друге я мовчало серед суцільної пустелі крижаних скалок.

Стало холодно. Готова була впасти на канапу і — нехай усе летить шкереберть, — хіба вона має силу якось протистояти? Та й як себе поводити у цій ситуації?

— Пані, пані! — тягла Омо за руку Марту. — Того червоного і товстого повезли на Суматру.

Дівча вже вдруге торочить те саме, але її господиня зовсім не реагує, дивиться скляними очима в темряву і мовчить.

— Що? — нарешті глянула на дівчинку.

— Та кажу ж вам, Ероута повезли на Суматру, я бачила, як його посадили на човен і повезли, — втретє товкмачила Омо.

— Ах, це ти, Омо…

Ероута уже тут немає, але від того мені не легшає…

— Та ви мене чуєте? — Омо мало не плакала. — Не бійтеся, його тут вже немає. — Дівчинка притулилась до Марти.

Кожен думав про своє.

Цього разу Омо поталанило з господинею. Другий рік прислуговує заїжджим паням, а такої хорошої ще не зустрічала. Жодна не почастувала її цукеркою, навіть не дивились у її бік. Усі пихаті, жадібні до суконь, прикрас, до алкоголю охочі. Не те, що нова господиня.