Читати книгу - "Ходіння по муках"

і безтурботних. Але люди, звикнувши думати, що майбутній день такий самий ясний, як далекі синюваті обриси гір, навіть розумні і прозорливі люди, не могли ні бачити, ні знати нічого, що лежало далі миті їхнього життя. За миттю, барвистою, насиченою запахами, сповненою пульсуванням усіх соків життя, лежав таємничий морок… Туди ні на волосинку не проникали ні погляд, ні відчуття, ні думка, і тільки, може, невиразним почуттям, яке буває у звірів перед грозою, дехто сприймав те, що насувалося. Це почуття було, як незбагненна турбота. А в цей час на землю опускалась невидима хмара, що шалено крутилась якимись переможними і лютими і якимись падаючими і знемагаючими обрисами. І це було позначено лише смугою сонячної тіні, що закреслила з південного сходу на північний захід все старе, веселе і грішне життя на землі.
XIII

Безсонов цілі дні валявся коло моря. Розглядаючи обличчя: жіночі — усміхнені, припалі сонячним пилом загару, і чоловічі — мідно-червоні і збуджені, він з сумом відчував, що серце його крижаним шматком лежить у грудях. Дивлячись на море, думав, що от воно тисячі років шумить хвилями об берег. І берег був колись безлюдний, і от він населений людьми, і вони помруть, і берег знову стане безлюдним, а море буде так само набігати на пісок. Думаючи, він кривився, згрібав пальцями черепашки на купку і засував у неї погаслу цигарку. Потім ішов купатися. Потім ліниво обідав. Потім ішов спати.

Учора недалеко від нього швидко сіла в пісок якась дівчина і довго дивилась на місячне світло; від неї ледве чутно пахло фіалками. В заціпенілому мозку майнув спогад. Безсонов заворушився, подумав: «Е, ні, на цей гачок не підчепиш, к чорту, спати», — підвівся і побрів у готель.

Даша після цієї зустрічі стала боятись. Їй здавалось, що петербурзьке життя — всі ці горобині ночі — відійшло назавжди, і Безсонов, який незрозуміло чим вразив її уяву, — забутий.

Але від одного погляду, від цієї хвилинки, коли він чорним силуетом пройшов перед світлом місяця, в ній усе постало з новою силою, і не у вигляді невиразних і неясних переживань, а тепер було точне бажання, гаряче, як полудневий жар: вона прагнула відчути цю людину. Не любити, не мучитися, не роздумувати, — а тільки відчути.

Сидячи в заллятій місячним світлом білій кімнаті, на білій постелі, вона повторювала тихим голосом:

— Ах, боже мій, ах, боже мій, що ж це таке?

О сьомій годині ранку Даша пішла на берег, роздяглася, зайшла по коліна в воду і задивилась. Море було вилиняле, блідо-голубе і тільки де-не-де вдалині пойняте тьмяними брижами. Вода повільно то підходила вище колін, то опускалася нижче. Даша простягнула руки, впала на цю небесну прохолоду і попливла. Потім, освіжена і вся солона, закуталась у волохатий халат і лягла на пісок, уже теплуватий.

«Люблю лише Івана Ілліча, — думала вона, лежачи щокою на лікті, що пахнув свіжістю. — Люблю, люблю Івана Ілліча. З ним чисто, свіжо, радісно. Слава богу, що люблю Івана Ілліча. Вийду за нього заміж».

Вона заплющила очі й заснула, почуваючи, як поряд, набігаючи, ніби дихає вода разом з її диханням.

Цей сон був солодкий. Вона весь час почувала, як її тілу тепло й легко лежати на піску. І вві сні вона страшенно любила себе.

Коли призахідне сонце сплющеною кулею опускалось в оранжеву безхмарну заграву, Даша зустріла Безсонова; він сидів на камені коло стежки, що звивалася через плоске, заросле полином поле. Даша зайшла сюди гуляючи, і тепер, побачивши Безсонова, спинилась, хотіла повернути назад, побігти, але колишня легкість знову зникла, і ноги, обважнівши, наче приросли, і вона спідлоба дивилась, як він підходив, майже не Здивований зустріччю, як зняв солом’яного капелюха і вклонився, наче монах, — смиренним поклоном.

— Вчора я не помилився, Даріє Дмитрівно, — це ви були на березі?

— Так, я…

Він помовчав, опустив очі, потім глянув мимо Даші в глиб степу.

— На цьому полі під час заходу сонця відчуваєш себе, як у пустині. Сюди рідко хто забреде. Кругом —і ш полин, каміння, і в сутіні здається, що на землі нікого вже не залишилось.

Безсонов засміявся, повільно показавши білі зуби. Даша дивилась на нього, як дика птиця. Потім вона пішла поруч з ним стежкою. З боків і по всьому полю росли високі, з гірким запахом, кущики полину; від кожного лягала на суху землю ще не яскрава місячна тінь. Над головами, вгору і вниз, нерівно і тріпочучи, літали два кажани, ясно видні в смузі заходу.

— Спокуси, спокуси, нікуди від них не втечеш, — промовив Безсонов, — знаджують, заманюють, і знову потрапляєш в обман. Дивіться, як лукаво підстроєно, — він показав ціпком на круглий місяць, що висів невисоко, — цілу ніч буде плести мережі, стежка прикинеться струмком, кожен кущик — населеним, навіть труп здасться гарним і жіноче обличчя — таємничим. А може, воно справді так і потрібно: вся мудрість у цьому обмані… Яка ви щаслива, Даріє Дмитрівно, яка ви щаслива…

— Чому ж це обман? По-моєму, зовсім не обман. Просто — світить місяць, — сказала Даша уперто.

— Ну, звичайно, Даріє Дмитрівно, звичайно… «Будьте, як діти». Обман у тому, що я не вірю нічому цьому. Але — «будьте також, як змії». А як це поєднати? Що потрібно для цього?.. Кажуть, поєднує любов? А ви як думаєте?

— Не знаю. Нічого не думаю.

— З яких вона приходить просторів? Як її заманити? Яким словом приворожити? Лягти в поросі й заволати: о господи, пошли на мене любов! — Він неголосно засміявся, показавши зуби.

— Я далі не піду, — сказала Даша, — я хочу до моря.

Вони повернулись і йшли тепер по полину до піщаного пагорка. Несподівано Безсонов сказав лагідним і обережним голосом:

— Я