Читати книгу - "Поріг безсмертя"

— Це залежить тільки від вас. Однак попереджаю: завтра може бути пізно.

— Що я маю робити?

Катерина не відповіла на це запитання. Вона довго мовчки дивилася на Долорес, і я гадав, вона роздумує, що відповісти. Проте я помилився.

— Чи можете ви мені чесно сказати, що сталося з щоденником Хосе Браго і рукописом роману «Вежа без вікон»? — несподівано спитала вона.

Долорес неспокійно засовалась.

— Звідкіля ви знаєте про щоденник? — ледь чутно запитала вона.

Аж тут почулися тихі кроки, і з бічного коридора з'явився молодий індіянин, який кілька хвилин. тому привів Катерину.

— Професор просить сеньйорів до кабінету! — промовив він, жестом показуючи на сходи, що вели нагору.

Альберді схопився з крісла. Тільки тепер я помітив, що він дуже схвильований.

— Даруйте… — підводячись, вклонився я Долорес і Катерині.

Сеньйора де Ліма кинула на мене сповнений тривоги погляд, а я всміхнувся їй, даючи очима знак, аби вона не хвилювалась.

Молодий індіянин провів нас аж до дверей Боннардового кабінету і повернувся.

Професор, одягнений у білий халат, стояв на порозі. Він привітав нас кивком голови, жестом руки запросивши всередину.

Яскраво освітлений кабінет видався мені значно просторішим, ніж тоді, коли я був тут уперше. На вікні, щільно затуленому шторою, лежали шматки розбитої шибки.

Боннард помітив мій погляд і глузливо всміхнувся.

— Ваші клієнти бавляться… А ось лист із поздоровленням.

Він потягся до відкритої шухляди в письмовому столі й подав мені зім'ятий аркуш паперу.

«Вбивців під суд», — прочитав я набазграні невправною рукою слова.

— Сідайте! — мовив Боннард. Проте сам не сів, а тільки рівною, розміреною ступою заходив по кабінету.

— Давно ж ти тут не був, Ест:.. — трохи помовчавши, мовив він до Альберді.

— Давно, — сказав священик, беручи в мене аркуш. — Це закинули через вікно? — запитав він перегодом.

— Принесли. на таці! — глузливо засміявся професор. — А ви на мене не гнівайтесь… — зупинився він переді міною. — Зрештою, ви самі винні. Я думав тоді, що до мене завітала ще одна із тих свиней, котрі риють під мене яму…

Початок розмови не віщував нічого доброго.

— Ти гадаєш, що це да Сільва? — запитав Альберді, кладучи аркуш на стіл.

— Ти догадливий… Але все це не має значення. Мені сказали, що ви людина чесна, — знову повернувся він до мене. — Найближчі дні покажуть, чи це правда. Однак я не можу ризикувати. Вам доведеться залишитися в інституті до ранку. Лише завтра об одинадцятій ви зможете покинути цей будинок. І ти, Ест, теж. Коли вам це не до вподоби, ви мусите поїхати звідсіля негайно. Але без хлопця.

Я був приголомшений.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— В ситуації, яка зараз склалася, нам потрібна людина, котра, перебуваючи в таборі супротивника, не допустила б небезпечних наслідків людського безглуздя і засліплення.

Я підвівся.

— На жаль, я не бажаю бути в ролі шпика, — різко сказав я.

Боннард скривився так, неначе в нього заболіли зуби.

— Ви якийсь такий… немовби в гарячій воді купаний! — гнівно пирхнув він. — Ніхто не вимагає від вас ніяких інформації Навпаки. Я хочу дати вам вичерпну інформацію. По-перше, для того, щоб ви повністю зорієнтувалися в ситуації й діяли так, як наказують вам розум і порядність, а по-друге, — аби ви, повідомляючи кого слід про все, що тут почули й побачили, утримували дурнів од безглуздих учинків.

— Ви хочете, сеньйоре професоре, щоб у разі процесу…

— Ні, мій любий! Про це не турбуйтеся. До процесу не дійде, бо він нікому не вигідний. А коли б навіть і дійшло — ми маємо свідка, голос якого буде вирішальний… — промовив він з притиском, блиснувши очима. — Адже йдеться про незрівнянно важливіші справи, ніж оте безглузде звинувачення в убивстві.

— Я ще не зовсім розумію свою роль. Я маю бути посередником у налагодженні переговорів, чи як?

— У даному разі йдеться не про переговори. Власне, ваша роль полягатиме лише в стимулюванні ходу деяких процесів… Та навіщо вам пояснювати? Ви самі зорієнтуєтесь.

— Але в який спосіб можна примирити такі несумісні поняття, як необхідність зберігати таємницю і зобов'язання когось інформувати… Та й кого, власне, і в яких межах я маю право інформувати? Сеньйору де Ліма? її чоловіка? А може, слідчого Кастелло?

Боннард глянув на мене майже зневажливо.

— Я бачу — ви знаєте менше, ніж я думав. Вас переоцінили!.. Але тепер це вже байдуже… Отже, коротко: зберігати таємницю ви зобов'язані лише до одинадцятої завтрашнього ранку. Ніяких телефонів, ніяких контактів. По закінченні цього терміну я надаю вам повну свободу руху і використання одержаних інформація. Я розумію ваше становище і не хочу його ускладнювати.

— Що ми зробимо з сеньйорою де Ліма?

— Вона залишиться тут на ніч, або ви зараз же відвезете її до Альберді, в «Каса гранде» чи хоч до самого дідька… Але Маріо з нею не поїде.

— Ви знаєте, що вам загрожує? Хлопець неповнолітній!

— Знаю. Але, по-перше, вимога сеньйори де Ліма, хоч би як їй того хотілося, може бути не виконана, — він легенько всміхнувся. — Маріо тут з доброї волі і може покинути інститут, коли сам схоче… По-друге, найкраще буде, коли сеньйора де Ліма залишиться тут на ніч, навіть не знаючи про умови, які я вам поставив. Зрештою, на те у вас голова… По-третє, все це дрібниці у порівнянні з тим, любий мій, за що йде гра.

— Я постараюсь переконати сеньйору де Ліма, щоб вона лишилась… Зараз її цікавить тільки син. Побачивши його, вона заспокоїться.

— Вранці я візьму їх з собою в столицю. Я виїду о сьомій! Правда, дорогою мені треба владнати кілька справ, але до обіду вони обоє будуть дома. Однак ви