Читати книгу - "Миколаївське небо"

ось тепер «Революція» — колишній вантажний пароплав «Катерина Велика», де він служив старшим помічником, — нарешті став під розвантаження в Миколаївському порту. Капітан на добу відпустив додому свого молодого помічника, знаючи, що той тутешній. Нехай хлопець побачиться з рідними! Сам капітан, уродженець Архангельської губернії, чудово розумів, наскільки необхідно побувати вдома його молодому енергійному соратникові, що на очах виріс з мотористів в старпоми.

А що залишалося робити?!.

Досвідченого персоналу молодій державі не вистачало, а старий морський вовк у першу чергу цінував тямущих людей. Найбільш тямущим був Арсеній Мартиненко, місцевий, «чорноморський» хлопець. Плюс, яка б не була, але технічна освіта!.. У решти членів екіпажу, відряджених на борт «Революції» Ленінським комсомолом (за винятком десятка справжніх моряків) походження хоч і було справжнісіньке робітничо-селянське, зате в механізмах вони, як правило, не розуміли ні-чо-го.

Ось так Арсеній Акакійович Мартиненко й «вислужився» несподівано для себе в старші помічники на пароплаві «Революція»… І тепер, коли судно стало під розвантаження в Миколаївському порту, поспішав він припорошеними снігом вулицями додому.

Додому 1 Туди, де люблять і чекають!

У свої двадцять сім він не був одружений. Якось не склалося. Переживши тяжкі роки громадянської війни як слухач Миколаївської штурманської школи, Арсеній надалі уникнув призову в РСЧА[2]. Молода держава робітників і селян дуже потребувала морського флоту, і революція, що перемогла, відправила його на «Революцію». Батько й мати — ото й усі його рідні люди…

Добре знайомими з дитинства широкими вулицями хлопець поспішав до тихого провулку на Слобідці, куди їх витіснив сімнадцять років тому «пролетарський переворот», як називав Жовтневу революцію батько, якого Арсеній обожнював. Незважаючи на походження й усі соціальні перипетії, закінчивши-таки школу у двадцять другому році, п’ятнадцятирічний Арсеній відправився «в моря». З того часу зі своєю сім’єю бачився він зрідка, уривками.

Останній раз удома пробув усього два тижні. Цілих вісім місяців тому!..

І ось біжить він вулицями, з дитинства знайомими, притискуючи до боку вузлик з гостинцями, прагне скоріше опинитися вдома, переповнений передчуттям зустрічі… Повертає в двір, відчиняє дерев’яну, фарбовану в зелений колір стару хвіртку.

Арсеній нашвидкуруч приголубив дворового Трезора, пса досить великого й кошлатого. Той чомусь виглянув з будки боязко і, виляючи хвостом, підшкутильгав на трьох лапах, лише коли переконався, що молодий господар у дворі сам. Звичайно Трезор — принесений тим же Арсенієм вісім років тому сліпим цуценям, грудкою, що тужливо скиглила, викинута якоюсь жорстокосердою людиною на січневий мороз, — радів поверненням сина господарів набагато жвавіше. Хоча й бачив його рідко, але був до нього дуже прив’язаний. Пам’ятав добро!

Вірний пес звичайно показував свою радість з приводу нечастих зустрічей з Арсенієм куди прудкіше. Але молодий старпом не звернув уваги ні на це, ні на потоптаний безліччю підошов сніг у дворі. Серце співало. Туди! Швидше туди, де люблять та чекають!

Погладивши по патлатій голові пса, що стрибав навколо нього і повискував від захоплення, Арсеній вбіг до будинку. По його обличчю розпливлася широченна усмішка, яка тут же почала танути. Вузол з подарунками випав з руки. Замість вітань зустрів хлопця гучний плач. Мати ридала на плечі своєї старшої сестри, Агафії Іванівни, жінки манірної й непривітної. Арсеній ніколи тітку не любив.

Побачивши сина, заплакана мати кинулася йому на шию. З її надривної, майже незв’язної мови він розібрав тільки одне: батька забрали. У НКВС!

— Як?! Не може бути! — оторопів Арсеній. — За що?!

Ситуацію роз’яснила тітка. Гидливо стиснувши губи, вона відвернула свою кам’яно-відчужену пику, і, дивлячись убік, повідомила:

— На заводі «Руссуд», там есмінець, що зі старих часів залишився, недороблений був. Ось стали його доробляти. Раніше ніби «Наварін» був, а зараз начебто «Комсомольцем» мають намір назвати… Отже, вибухнуло там щось.

— Що? — мимоволі подався вперед Арсеній.

— Звідки ж я знаю? — відрубала тітка. — Але дуже голосно вибухнуло. І до нас було чутно. — (Жила Агафія за кілька верст від заводу!) — Го-олосно бабахнуло. Жертви, кажуть, є. Ніби з кільканадцять робітників померло, і покалічені у великій кількості…

— Ну а батько ж тут до чого? — не зрозумів Арсеній.

— Я-ак же! — тітка поблажливо знизала плечима з приводу нетямущості племінника, якого вона завжди вважала недолугим. — То понаїхали ж до заводу сині кашкети, диверсія і саботаж, кажуть. Ну й похапали всіх, кого причетним визнали!

— А тато? — запитав Арсеній, сповзаючи на стілець і продовжуючи вражати тітоньку своєю тупістю. Ноги раптово ослабли й не тримали.

— Так він же ж ще за царя-батечка працював! — Агафія Іванівна обдарувала небожа зневажливим поглядом і перехрестилася. — Такі, як він, завжди в «цих», — вона енергійно мотнула головою кудись убік, — під підозрою…

Арсенія вмить охопив жах. Батько! Чесна й благородна людина, чесніша за всіх, кого він знав! Батько, скільки син його пам’ятав, завжди трохи розсіяний в тому, що не стосувалося справи всього його життя — суднобудування!.. Тато причетний до диверсії… Це просто смішно! Йому ж абсолютно все одно, яка влада! Для інженера головне — будувати кораблі! Яке безглуздя! Треба терміново їм усе пояснити! Але куди бігти? З ким говорити?..

Абияк утішивши матір, він намірився негайно відправитися в органи».

— Мамо, я піду подихаю повітрям, — сказав Арсеній, зводячись на ноги, що трохи зміцніли. — Не хвилюйтеся, незабаром повернуся…

Мати, продовжуючи схлипувати, намагалася щось сказати у відповідь, але він вибіг на вулицю й рішуче попрямував до центру міста. Його метою був двоповерховий білий особняк з колонами й флігелем, великий та красивий. До революції в цій оселі проживав купець першої гільдії Бакк, тепер же, наскільки Арсенію було відомо, там розмістилося Миколаївське управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ…

Увійшовши до будівлі, моряк несміло звернувся до чергового, що схилився праворуч від входу над кипою паперів, розкладених на столі.

— Перепрошую, товаришу?..

Черговий підвів голову, і Арсеній раптом із подивом упізнав у ньому свого колишнього гімназійного однокашника Вовку Грутцука. Той змінився дуже сильно, звичайно, але не настільки,