Читати книгу - "Журавлиний крик"

тобі й доблесть, дурню заплішений!» — лаяв себе Климченко, притиснувши до грудей коліна й лікті, все ще не маючи сили погамувати дрижаки. Обличчя його було суцільною раною, хиталися під язиком зуби, ліве око ледве розплющувалося — так запливло пухлиною. Та й щелепа боліла під вухом — не можна було доторкнутися.

«Видно, кулачний майстер, „землячок“ проклятий, — з ненавистю згадав він Чернова. — Хай би вже німець — не так прикро було б, а то ж свій, і зовні людина як людина. А як під’їхав! Як м’яко стелив, ледве навіть коньяку не випили. Ось тобі й співвітчизник! І хто він, цей Чернов? Видно, й справді кимсь був там, у нас, але, падлюка, і тут став чином, надів офіцерський мундир і от, — кривавить морди своїм. Хоч таке, звісно, німці оцінять. Їм цього треба».

Навколо панувала сонна, глуха тиша. Десь збоку, певно, на дорозі, продеренчала машина та, мабуть, з передової долинуло кілька далеких вуркотливих кулеметних черг. Але — дивна річі — у тій тиші не було спокою. Здавалося, що вона наповнена страшними почварами, які тільки до часу зачаїлися, принишкли, готуючи нові, ще пекельніші жахи. Навчений тим, що з ним недавно сталося, лейтенант чекав уже найгіршого — кінця, настроїв себе до нього і жадав лише, щоб він настав якнайскоріше і без великих мук.

А скільки разів на війні його оминала загибель навіть тоді, коли надії на життя вже не було. Це поступово привчило до підсвідомої думки, що лихо обійде його, що він уціліє. Взагалі те допомагало: він перестав надто остерігатися, більше дбав про людей та про діло, і смерть обходила його. Так було в кожному бою, в кожній найбезнадійнішій ситуації. Та ось, здається, настигла кістлява і його. І вчепилася міцно.

Пойнятий дрожем та напливом сумних, липких, як смола, думок, він не відразу звернув увагу на нові звуки, що зродилися в дрімотній тиші ночі. Спочатку йому здалося, що це розмова десь там, на дорозі, потім він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це відразу стривожило. Климченко витягнув шию, прислухався: начебто десь далеко-далеко говорило радіо. Так колись до війни було в них у таборах, коли напередодні вихідного він, червоноармієць кулеметної роти, стояв на варті на далекому посту — біля складу ПММ,[5] а в їдальні крутили картину. Далекі, ледве донесені ніччю звуки людської мови пробивалися в кузов машини.

Климченко затамував дихання, услухаючись, і від того, що почув, його охопив жах. Далеко, на передовій, говорив динамік.

Обпираючись об нахололе залізо підлоги, Климченко рвонувся до дверей. Тупий широкий біль у боці відразу примусив його скривитися, здавити подих, але він таки дотягнувся до темної щілини в порозі й завмер. Динамік звучав з неоднаковою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російські, лейтенант не мав сумніву, хоч попервах не зрозумів значення жодного слова. Він знов затамував подих і тоді почув — ледь вловимо, кволо, проте цілком виразно:

— …червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін…

Вони перелічували його автоматників.

Він скочив на коліна, витягнув над головою руки і грюкнув у двері. Залізо лунко бухнуло, і він щосили почав гатити по ньому й кричати:

— Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!

Але надворі було, як і досі, тихо, ніхто не обізвався у відповідь, — може, його тут і не чують.

— Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!

Він садив і садив у двері, аж поки затерпли кулаки. Від натуги з потилиці знов пішла кров, але Климченку вже не шкода було життя — перед найбільшою несправедливістю серце його зайшлося в жахливій судомі.

— Відчиніть! Відчиніть!

Не перестаючи гримотіти, він почув: ніби хтось підійшов там, надворі. Тоді він загрюкав і закричав дужче — безладно, задихаючись від образи. І в хвилину млявої знемоги почув:

— Шіссен будем делайт!

— Ага! Шіссен! Чорт з ним! Стріляйте, сволота!

Надворі заворушилися, притишено загомоніли — певно, радилися. Динамік звучав удалині й досі, але задиханий Климченко під час коротких перепочинків у своїй боротьбі не міг розібрати нічого — так шалено стукало у грудях серце і билася у скронях кров. Він тільки почув постріли з передової — у відповідь на пропаганду вдарили довгі й короткі черги «дегтярьова». Це підбадьорило його, окрилило, і він почав знову грюкати.

— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що всі його слова марні, бо про яке там право можна говорити з цими недолюдками, але протестував, бо нічого іншого не міг вдіяти. І він бив у двері кулаками, бив здоровим стегном, колінами — незвичайне душевне напруження додавало йому сили, що хтозна-де й бралася. Часом надворі злобно гаркали німці, певно, вартові; він очікував черги і, чорт їх бери, готовий був прийняти її крізь двері, це його не зупиняло. Уся його істота бунтувала, протестувала, боролася.

Скільки минуло часу в тій боротьбі — Климченко не знав. Нарешті лейтенант знесилів, крик його став хрипкий і немічний, до крові розбиті об залізо дверей кулаки опухли. Він і не помітив, як у його будці-кузові розвиднілося, сіра імла розступилась і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого вранішнього світла; яскравіше заблищала під дверима щілина. А він усе гатив у двері, не чуючи, як надворі наростає людський гомін. Навколо загупотіли кроки. Приїхала й зупинилась якась машина. І ось біля його вуха клацнув замок-засув. Двері так зненацька розчинилися, що Климченко мало не вивалився.

І він ураз угамувався. Надворі був задумливий вологий ранок. Стигли в тумані голі гілки вільшняка, в пошуках корму кудись пронеслася зграйка горобців. Біля дверей стояли й дивилися на нього два німці — один у касці і з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий,