Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Все вихваляєшся, — промимрив шинкар. — А проте, коли пополам, це буде справедливо…
Гнів його розсіявся. Чунту почав насвистувати.
— Ну, по руках? — спитав Горе.
Корчмар кашлянув, ще вдаючи з себе розгніваного, щоб допекти Горе, проте бачив, що той має рацію. Султану все одно треба одружувати. Хто ж може стати його зятем? Якийсь незнайомець? Ні. А Горе спритний, він зумів обдурити бідолаху Павла. Крім того, він також таємний агент… Тепер, коли вже не було потреби остерігатися, вони розуміли один одного з погляду.
“Рік, два потримати його біля себе, поки навчиться, хоч Горе і в Януліса багато чому навчився. Потім…” Чунту раптом уявив, що він сам уже нічого не робить і тільки проходжається, заклавши руки за спину. То пограє в кості, то поговорить із знайомими, і день промине. В “Добруджі” почуватиме себе як дома і водночас буде як гість. Гроші, так надійно заховані, після його смерті зостануться їм. Та він не збирається скоро вмирати…
— Давай вип’ємо трохи, чорти б тебе вхопили, — мовив шинкар розчулено і ляснув перукаря по плечу. — З тебе могорич!
Коли вони разом увійшли в шинок, у Султани стиснулося серце. В душу закралась тривога. Чунту раніше кепкував з Горе, кидав всілякі репліки на адресу Павла. А тепер він був дуже веселий.
— Пляшку вина, — замовив Горе.
— Тільки того міцного, Султано… — попередив Чунту.
Дівчина підняла руку і стиснула сережку. “Боже, — подумала вона, — хоча б скоріше вже стемніло!” Полюбила вечори, ті години, коли день змінюється ніччю і все здається якимсь таємничим. Павло заходив до них увечері.
— Ну, швидше там! — квапив її Чунту.
Дівчина принесла вино і налила в чарки. Серцем відчувала: тут готують щось лихе проти неї і Павла. Батько й перукар по-змовницьки перезирались і підморгували один одному.
“Наче могорич п’ють”, — промайнуло у неї в голові. Султана аж здригнулася, коли Горе підняв чарку.
— Налий і собі, — мовив Чунту. — Сьогодні знаменний день. Ми…
— Який день? — занепокоєно перепитала дівчина.
— Скоро дізнаєшся, — засміявся шинкар. — Правда, Горе?
Перукар підвівся і взяв з сусіднього столика чарку. Наливши її, подав дівчині.
— За твоє здоров’я, Султаніко, — цокнувся він і випив одним духом.
— Чому ти не п’єш? — нахмурився Чунту. — Бери. Чуєш?
— Не хочеться, тату…
— Що-о-о?
Чунту сміявся. Ніколи ще дочка не бачила його таким веселим. А проте вже не було в ньому тієї лагідності, що її відчувала Султана з того часу, як поріг їхнього шинку переступив Павло. Не знала, звідки у неї це переконання, однак розуміла, що батько затаїв якесь зло.
Чунту і Горе вже спорожнили й другу пляшку. Корчму поступово заповнювали відвідувачі, а ці двоє все ще сиділи за столиком, розмовляли і сміялися, обидва дуже веселі. Султана обслуговувала клієнтів сама. Раз у раз позирала на двері, та Павло не приходив. Уже довелося засвітити велику лампу. Настав вечір, а Павла не було. В шинку стояв густий цигарковий дим.
Згодом увійшов якийсь дебелий чоловік, підступив до прилавка і трохи постояв.
— Де хазяїн? — спитав трохи згодом, бачачи, що Чунту не показується.
— Он там, біля столу…
— Ей, Аргір! — гукнув шинкар, коли агент ступив до них. — Бери стілець і сідай… Ти знав ось про нього, а мені не говорив!
Та Аргір не скористався з цього запрошення. Він нахилився і зашепотів на вухо:
— Пташка вилетіла з гнізда. Пан Джурка вергає громи… Наказує вам вислідити Мунтяну, бо ми його не знаємо.
Лице Чунту аж видовжилось, а плесковатий ніс наче ще більше сплющився.
— Що? Що він каже? — спитав Горе.
Але шинкар тільки люто вилаявся і торохнув кулаком по столу:
— Самі неприємності через нього, грім би його побив!
Коли Аргір пішов, шинкар повідомив Горе про втечу Павла. Перукар, кусаючи губи, глянув поверх голів відвідувачів, і очі його зустрілися з очима Султани, неспокійними і допитливими. Посміхнувшись їй, нахилив до корчмаря вродливе лице і промовив:
— Однаково від нас не втече! Я знаю приману, на яку він клюне… — І пошепки взявся викладати Чунту свій план.
Корчмар скособочив голову на ліве плече і слухав його, більш ніж будь-коли схожий на старого, похмурого і сердитого папугу. Павло не з’являвся, і Султана, розгублено обслуговуючи клієнтів, дуже турбувалась. Коли б не обіцяв прийти, не почувала б цієї тривоги в серці. Ледве стримувалась, щоб не заплакати з горя. Бували й раніше вечори, що Павло не приходив, але тоді дівчина знала, що його не буде, і жила надією на майбутню зустріч. Сьогодні ж він обіцяв завітати. І от нема. А батько й Горе все шепчуться, наче замишляють щось погане. Почувала себе самотньою в цій корчмі, сповненій диму і п’яних голосів. Крім Павла, у неї нема нікого в усьому світі.
“Ну, що ж, — намагалася заспокоїти себе Султана. — Видно, щось йому перешкодило. Прийде завтра, і все буде гаразд. А вони можуть шептатися, скільки їм захочеться…”
Чоловіки допивали свої чарки і один за одним покидали корчму — наближалась година, після якої було заборонено ходити по місту. Тільки Горе говорив без упину, а Чунту все слухав, похитуючи головою.
Коли вийшов останній клієнт, Чунту взявся закривати віконниці. Підвівся і розчервонілий Горе.
— Скажи хоч слово на прощання… — звернувся він до Султани.
— Що з Павлом? — спитала дівчина. — Ви ж приятелі… Де він?
Горе на якусь мить спохмурнів. Та враз очі його заблищали.
— Може, знайшов собі іншу. Хіба я знаю? Він мені всього не розповідає…
Але слова його завмерли на вустах, — з таким докором і зневагою глянула на нього Султана.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця підземної галереї», після закриття браузера.