Читати книгу - "Зоряний вуйко"

Поки я отак міркував, Солоха перейшла до останньої частини програми — бій проти чотирьох озброєних ворогів у повному спорядженні, тобто зі сковородою, рогачем та макогоном за поясом спідниці. Скажу вам, це було щось. Тут я навіть припинив озиратися навкруги. Спочатку вона тримала їх на відстані, виписуючи рогачем блискучі кола. Потім якось непомітно зробила з кола еліпс, що дозволило наблизитися до одного з ворогів на відстань удару. Мить — і він схопився за голову, здається хлопцеві таки по-справжньому перепало. Наступним рухом Солоха жбурнула свого рогача, неначе справжній спис, і вцілила у груди іншого. Він заточився — що поробиш, робота є робота, іноді доводиться отримувати. Захищаючись чавунною сковородою від палиць та нунчаків решти супротивників, Солоха видобула макогона і тут почалося саме те, про що попереджала афіша. Вона дала їм чортів — інакше і не назвеш той вихор з людини, металу та дерева, що утворився на майданчику. Зал завмер, намагаючись вловити кожен рух. Чутно було тільки удари палиць об сковороду та войовничі вигуки Солохи. Так, хлопці в неї були непогані — інакше вони б давно вже лишилися без голів та очей. Той, що по страждав від списа-рогача, оклигав і поліз було з третього боку на допомогу товаришам, але їм уже нічого не могло допомогти — один після карколомної атаки отримав сковородою просто в лоба, другий наштрикнувся на макогона, а останнього Солоха просто загнала в куток, обеззброїла та під аплодисменти публіки примусила здатися.

Це було справжнє шоу. Я не жалів долонь, аплодуючи, Мустафа мало не проломив підлогу своїми центаврянськими ногами. Народ свистів і волав. Здається, навіть спрути були в захваті, хоч насправді їх не розбереш.

Солоха скромно стояла під цим шквалом різнопланетного захоплення. З лав летіли букети та паперові літачки з освідченнями в коханні. А вона тільки опускала очі, як заведено в наших жінок. Отак от, знайте українок!

Хвилин десять не вщухала буря в залі, коли нарешті диктор оголосив:

— Шановна публіко! Якщо серед вас є сміливець, Непереможна Солоха готова зійтися з ним у чесному ґерці. Приз для звитяжця сьогодні особливий — це поцілунок Непереможної Солохи.

Отож настав мій час.

— Ну то як, знайдуться сміливці? — знову запитав диктор, наперед знаючи, що не знайдуться.

Я тримав паузу. Лях дивився запитально. Не вже я передумав, чи то пак, злякався?

І коли втретє диктор спитав:

— То як, є в залі справжні вояки?

Я підняв руку і вигукнув:

- Є!

Зал одразу немовби вимкнули — така тиша запанувала серед глядачів. І в цій тиші було чутно, як я підвівся зі стільця, обсмикнув штани на колінах та ще раз повторив:

— Я хочу спробувати.

Я ніколи раніше не стояв на сцені, і тому не міг оцінити, наскільки складні умови для роботи в наших зірок. Прожектори б’ють просто в очі, вуха закладає від шуму, майданчик здається просто мікроскопічним, один крок — і ти в ауті. І взагалі дуже незатишно.

Треба сказати, що зал зустрів мій вчинок з ентузіазмом — одні попідскакували з місць, аби краще роздивитися такого небаченого сміливця, інші наводили на мене біноклі, а двоє андромедян у південному секторі швиденько організували тоталізатор і приймали у сусідів ставки на переможця. Єдині, хто не виявив зацікавленості в моєму виступі, — це спрути з Бетельгейзе. Поки відмикали електрику від огорожі, аби пропустити мене, поки я намагався пристосуватися до нелюдських умов на сцені, акваріум у кутку спорожнів. Вочевидь, спрути вже побачили все, що хотіли.

— Виберете зброю? — асистенти піднесли мені цілий оберемок палиць, нунчаків та такого іншого добра.

Я заперечливо похитав головою.

Солоха здивовано підняла брови, але теж відклала макогона.

Тут, на сцені, я нарешті зміг її як слід роздивитися. Невисока, міцненька. Груди під сорочкою ходять ходором після виступу — воно і зрозуміло, важко віддихатися в гарячому від софітів повітрі. З-під очіпка вибилася прядка темного волосся. Карі очі уважно вивчали мене.

Стоп. Здається, я її вже десь бачив.

— Готові?

Я кивнув. Солоха прийняла бойову стійку — ноги злегка розставлені, руки впираються у круті стегна. І тут мене неначе блискавкою вразило.

Соломинка!

З-під бойового розфарбування на мене дивилися очі моєї дівчини. Пухкі губи, ті самі, що я їх вчора поцілував, стислися від напруги, ніжні руки мали от-от розпочати рух.

Саме цей рух я і пропустив. Не дивно, бо коли стоїш на рингу, згадувати вчорашні поцілунки — вірний шлях до поразки. Удар був не сильний, певно, Солоха, чи то пак, Соломинка, боялася травмувати незнайомця, проте досить чутливий. Я рефлекторно відступив на крок. Публіка зашуміла. Наступну атаку я вже зустрів у повній бойовій готовності і ефектно підставив ногу під кулак.

— Лясь!

Будеш знати, як недооцінювати супротивника.

Соломинка мене, безперечно, не впізнала, та й навіть рідна мати не впізнала б сина в моєму теперішньому гримі. Тому я вирішив одразу не включатися, оскільки це нечесно — вона розраховує на звичайнісінького лоха з публіки, а не на міжнародного майстра. Дам можливість поступово відчути свою кваліфікацію.

Наступні два удари я навіть не блокував, а просто ухилився. І ухиляючись помітив, що в залі почався якийсь дивний рух. Роздивитися як слід часу не було — Солоха безперервно атакувала, проте бічним зором я побачив, як підхопилися зі свого місця Лях із Мустафою і наступної миті впали, неначе підстрелені. З іншого боку якась темна маса прокотилася проходом і завмерла біля самої огорожі, потім ще одна.

— Зачекай, зачекай.

Але Солоха не вгавала, і мені довелося контратакувати, аби з ударом зайти у клінч. Це виявилося не такою простою справою. Атаку вона блокувала, а коли я обхопив її за поперек, одразу відчув болючий удар по литці. Не розпускаючи обіймів я впав, захоплюючи із собою суперницю. Вочевидь, вона сприйняла це за відступ, тому що наступної миті вже