Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

— Лови! — гукнув майстер саперної справи, кидаючи Інзі детонатор, схожий на ручку.

Дівчинка уважно придивилася до предмета у своїх руках і спробувала його розкрутити. Це виявилося доволі легкою справою, та коли дві частинки детонатора роз’єдналися, спалахнула жовта іскра. Від несподіванки Інга скрикнула, бо її душу раптом охопив страх висоти. Він був таким виразним, що перехопило подих, але, на щастя, неприємне відчуття швидко минуло.

— Оце і є найнеприємніша частина кожного розмінування, — сказав майстер Елпідіфорос. — Я вже до цього давно звик, а от новачки завжди так реагують.

— Ви б хоч попередили про іскру, — ображено мовила Інга.

— Пробач, просто я звик з помічником працювати. До того ж сьогодні роботи забагато мав. Оце щойно наша бригада повернулася з Тихого океану. Там вулкан прокинувся, то страхових агентів налетіла сила-силенна… Лови ще, — сказав майстер Елпідіфорос, кидаючи ще один детонатор. — І запам’ятай, що страх, який ти пережила при знешкодженні міни, більше з такою силою не повториться.

— Це добре, — втішилася Інга і розкрутила другий детонатор.

Іскра цього разу була оранжевою і спровокувала секундний страх замкнутих приміщень. Потім були іскри усіх збагненних і незбагненних кольорів: від чорного до фіолетового. Страхи теж були найрізноманітніші: від страху води до жаху перед нескінченністю.

Коли майстер Елпідіфорос витягнув детонатор з останньої, шістдесят сьомої, страхоміни, його чоло вкривав рясний піт.

— Нарешті. Зараз усі страхоміни під дією зоряного світла просто розчиняться у темряві ночі. Допоможи-но мені їх розкласти по одній, щоб швидше було.

— Це так щоразу? — запитала Інга.

— Не завжди. Іноді, коли ми дуже щасливі, то страхоміни знешкоджуємо щастям.

— А це ж як?

— Регочемо досхочу, а міни самі вибухають — як петарди чи хлопавки, не завдаючи нікому шкоди.

— Чого ж ви мені раніше не сказали? — дорікнула Інга.

— Не варто ризикувати. — Елпідіфорос узяв кілька розряджених страхомін і поніс на дорогу. Інга й собі взяла дві. За півгодини робота була завершена.

Ще з годину вони сиділи над верхівкою височезного ясена на зручному хмарному диванчику, подарованому саперові майстром Хмарником, і розмовляли, наглядаючи за страхомінами, які під зоряним світлом випаровувалися доволі швидко.

Майстер Елпідіфорос розповів Інзі багато цікавого про свою роботу, про страхових агентів, про десантні кораблі Космотумена. Інга дізналася від нього, що найбільше страху можна зібрати у свідків убивства іншої людини. А коли від останньої страхоміни не лишилося й сліду, сапер акуратно згорнув свою хмаринку-диванчик, попрощався з Інгою і відлетів на південь.

У неділю до Інги забігла Іра, і вони цілий день присвятили розмовам і велосипедам. Остання неділя перед літніми канікулами виявилася чи не найвеселішою з усіх. Після такого відпочинку вже не страшно було поринути у шкільний гамір, що у середу мав завершитися довжелезною урочистою лінійкою, увінчаною останнім шкільним дзвоником.

Понеділок промайнув непомітно у звичних шкільних клопотах. Дівчаткам так і не вдалося спіймати Пончика, який поводився останнім часом просто-таки істерично.

Вівторок теж особливо нічим не запам’ятався, але Інга відчувала, що то затишшя перед бурею. Увечері вона раптом згадала про записку, залишену їй Громовицею. Читання зовсім несподівано її зацікавило, бо у записах йшлося і справді про дуже важливі речі. Півсторінки було присвячено опису властивостей грозового вихору. Інзі ж досі було відомо лише про його здатність піднімати людське тіло у повітря. Як виявилося, вихор може влаштовувати феєрверки, лікувати хвороби, очищати воду і повітря, палити страхи, зупиняти на певний час серце і навіть робити зачіски.

Пробігши поглядом решту рядків, Інга дізналася про те, що є сім типів Космотуменових десантних кораблів. А ще на аркуші були малюнки громових стріл, якими можна було збити кораблі. Громові стріли — фульгурити — кріпилися замість наконечника до звичайної стріли, перетворюючи її таким чином на грізну зброю.

Відклавши Громовицині записи, Інга трохи заспокоїлася. Хоча передчуття, що невдовзі має статися щось дуже важливе, до чого вона ще не повністю готова, не зникло, а думка про те, що їй конче потрібен фульгурит, і то саме сьогодні, свердлила мозок немилосердно. А що, як завтра доведеться відбивати напад нової групи суперагентів, а не буде чим? Тут хоч-не-хоч, а доведеться шукати майстра Фульгуритора. От тільки де?

Інга відкоркувала пляшчинку з яблуневими пахощами і піднялася у небо, майже не криючись. Їй навіть здалося кумедним, що Марія Іванівна спостерігає за нею у свій бінокль. Дівчинка ще подумала: хай собі спостерігає, вчительці з такою репутацією ніхто не повірить.

Знайти майстра Фульгуритора виявилося не так вже й просто. Минуло кілька годин, перш ніж вона зустріла того, хто міг їй підказати, де блукає той непередбачуваний і неконтрольований художник. На межі грозового фронту Вихователь кульових блискавок водив хороводи зі своїми маленькими, проте іноді страшенно небезпечними вихованками. Блискавенята радісно стрибали на хмарних батутах, бавилися у вітряних потоках і щосекунди змінювали свій колір, то зливаючись із темрявою, то спалахуючи яскравим жовтогарячим сяйвом.

— Доброї ночі, пане Вихователю, — привіталася Інга. — Ви не могли б мені підказати, де знайти майстра Фульгуритора?

— Доброї ночі, смілива дівчинко, — усміхнувся Вихователь. — Піди краще до Громовиці, вона проведе.

— Не хочу їй знову набридати. Якщо ви не знаєте, то пробачте. Піду пошукаю ще когось.

— Це ти мені пробач, що не можу тебе провести. Дітлахи бешкетують, — винувато знизав плечима Вихователь. — А пошукай-но того баламута на піщаному кар’єрі. Це тут недалечко. Він там частенько буває. То одна з його улюблених місцин.

— Дякую, — сказала Інга, зачудовано спостерігаючи ігри кульових блискавенят.

Дівчинці неабияк пощастило: майстер Фульгуритор і справді ширяв над піщаним кар’єром, гатячи в пісок грозовими розрядами. Після кожного удару він опускався на землю, витягав щось із піску і, невдоволено мугикнувши, знову злітав у небо.

— Доброї ночі, майстре Фульгуриторе! — гукнула Інга, перекрикуючи