Читати книгу - "Предок"

То ж не диво, що Ібрагімове лице стало розрадуване й прояснилося…

Вранці, оточений цілим двором своїх слуг та музикантів, виїхав емір у поле. Вперше звелів Карльосові при слугах їхати не за ним, — як слузі, — а попліч, як рівному.

— Лицар бо ти! Не невільник, куплений на торзі, а закладник, що з власної, доброї волі виконуєш шляхетний учинок… Та ще й учинок, на який треба більше відваги як на бій!

Донька Ібрагімова, — вдруге вже згадував при Карльосові емір про ту доньку! — так боялася кожного саранчука, що аж захворіла[155]. І до неї мусіли покликати «хакіма» — лікаря.

— Я й сам, ще з юнацьких літ, здригаюсь, як бачу таку нікчемну й таку грізну істоту, — признавався Ібрагім. — Та й як би інакше? Чи ж можна ставитись байдуже до створіння, що на його крильцях рукою Всевишнього написано чорними письменами, по гебрайському, — бо то є одна з найдавніших людських мов — «Бич Божий?![156]

А що й цього разу лихо оминуло поля та лани емірові, було саме на часі відсвяткувати «весілля збіжжя»[157]. Власноручно назривав емір найліпших колосків ячменю, що вдруге дозрів уже цього літа.

Переплів їх квітками, виплів подібну до людської фігурку і, оздобивши її намистами та завинувши в дорогу, шовкову тканину, посадовив між галузками «святойванівського хліба» — ріжкового дерева, що росло край поля, її, цю «наречену збіжжя».

Всі приявні заспівали весільних пісень, гучно й радісно загули музики…

— Голосніше! Щоб аж до неба було чути!

І, заспокоєні та задоволені, повернули до дому,

Минали дні, як хвилі прибою: щораз нові, тікаючі й невловні…

Карльос помалу призвичаївся до своїх нових обов’язків і терпеливо чекав, коли прийде за нього викуп з Еспанії.

Дитяча віра простих серцем ченців із манастиря св. Катерини, та незломна впевненість мусульман, що «мудрість Божа знає що робить, сплелись у Карльосовій душі й укоренились так само міцно й певно, як це було в душі «Співака-Алі», що вже десь ступив на рідну землю, якої не сподівався ніколи знов побачити.

І от, якось, закінчивши що-вечірню партію шахів, емір промовив:

— Мав би ти, лицарю, продовжувати побожну прощу свою!.. Гріх для кожного, хто вірує у Всемогутнього, стати перешкодою на шляху зв’язаного обітницею. Іди ж, як обіцяв ти. Досить пізнав я тебе й бачу: не маю потреби в’язати кайданами примусу того, хто сам себе вміє в язати словом власним. Коли ж повернеш — лишись у мене вільним із власної, доброї волі. Будеш другим учителем синам моїм… Від тебе бо є чому їм навчитись.

Хоч дорогою до Яфи — найстаршого в світі міста, заснованого ще Ноєвим сином, Яфетом[158], — не можна помилитися, йдучи до Єрусалиму, бо та дорога «століттями топтана людством» і, хоч часи були спокійні, не як за війни «хреста з півмісяцем» — проте емір радив Карльосові приєднатися до каравани:

— Бо ж у пустині — одиноко йдучого завжди допроваджує диявол.

І знов, розсвітивши свою свічку, пішов Карльос сам-не-сам, бо ж іззаду — «на відгук голосу» — за караваною. Все вперед, все вгору, до святої своєї мети. Далеко вже лишилась Яфа, — стрімка, жовта скеля над морем із приліпленими до неї білими домами-гніздами чи табунцем мев, що шукають захисту від прибою, завжди тут неспокійного моря.

Тремтючою зірочкою плив вогник Карльосової восковиці між зеленими хащами й через глибокі долини, що були тут замість пустині.

Як колись проводила східніх маґів-володарів Зоря Вифлеємська — вів нині пілігрима цей малесенький вогник… Не до «печери чужої», де народився Бог-Любов… А до гробу, — так само чужого! — в який поклала Його людська ненависть і злоба…

Що ближче до Єрусалиму, то з більшою ніжністю дивився Карльос на кожний пагірок, на кожну долинку: вони ж бо могли бачити живого Бога, втілену Велику Любов…

А коли вгледів у лузі польові лілеї — захвилювався, майже до сліз.

Хіба ж дивився б Христос із ніжністю на ці польові лілеї, коли б світ був, як запевняли ті мізантропи «поети з Альбі» — «лапкою на душі, створеною дияволом» на загибіль людства? Дияволом, що є «паном створеного світу»?..

І коли б, дійсно, «перемагати нечистого можна тільки «знищенням роду людського», смертю, то чого б Ісус перше чудо своє зробив у Кані, на весіллі, благословляючи радість, із якої мало початися нове життя?

Який же маленький — і темний! — цей людський дух, як легко заплутується він у сірі нерозуміння й зарозумілості, які, — до того ж! — сам собі сплітає!

І, заплутуючи одна одну, все наростають, усе дужче заплутують одна одну доктрини, секти… толкування, «висвітлення…»

І з часом відквітають… Обсипаються, мов осіннє листя… щоб уже