Читати книгу - "Карпатський капкан"

— Я б тут жив, — вирішив Трохимович, звертаючись до адміністраторки. — Не, нє цяпєр, а яшче тади, калі пані Агнєшка тут з дзявчатамі…Ух! — погрозив комусь в повітря кулаком. — Я б разгулявся! — задумався, глянув на строгу адміністраторку, що дивилася на нього виряченими від подиву очима, й поправився: — Толькі пра гета — нікому, таму што яшче скажуць пра Трахімавіча, што йон бабнік. А я — нє, нє так. У мянє начальнік строгі! Вось так!

Слідом за Трохимовичем в хол завітала вся компанія. Помітивши в голові колони Мирона Микитовича, адміністраторка поштиво встала. Ернесто підійшов до неї й подав паспорти — свій і Хелен. Та дала йому ключ з масивним брелоком-грушею. Охеда із нерозумінням покрутив у руках ключ і, повернувшись, весело показав його Хелен.

Вона щойно мило усміхалася, втираючи носик хустинкою й слухаючи та мало розуміючи, про що їй розповідає голова, але, коли усвідомила, що ключ до апартаментів тільки один, вмить прибрала посмішку з личка й заявила з обуренням:

— Но одін апартаман для два чєльовєк! Но! Мі с мсьє єсть друзья! Колєгі! Ві…У нас нєт любовь! У нас нєт л’ямур! Nous пе sommes pas maries! Он нє мой мужь!

Мирон Микитович аж закам’янів від несподіванки, зрозумівши власну помилку, і, як міг, розгублено розвів руками, затиснувши милиці під пахви. Але вхопився за ідею, котра перша прийшла в голову, аж спалахнули очі:

— Поперзавсе, у нас перед виборами всі номери заброньовано… Преса з Києва, Москви, різні гості, а місто в нас маленьке…

— Я тогда буду єхать Варшава на самольйот! — розсердилася Хелен. — Я с етот муж в одін апартаман нє жить! — й іронічно звернулася французькою до Ернесто, тягнучи носом: — Твої комуністи навіть гостей по-людськи поселити не можуть…

Ернесто скоса спробував підмітити, хто з присутніх зрозумів її мову. Але не вловив і з докором звернувся французькою ж до Хелен:

— Марі, я знав, що ти мегера, але не знав, що така! Ці люди щойно пережили велику війну. А ти хочеш паризького сервісу? Це так неввічливо з твого боку!

Марі-Хелен теж боковим зором пробігла по обличчях присутніх і помітила, як в очах Наконечного потепліло. Вона поправила хустинку на голові, давши зрозуміти, що слухача виявлено. І продовжила обурюватися:

— Може, вони взагалі хочуть нам запропонувати спати в одному ліжку? Я читала про дикі звичаї росіян! Та й ти, бачу, зовсім не проти цього! О-о, я знаю, ти би цього хотів! Але не вийде, мсьє де ля Охеда!

Ернесто знову з докором їй закинув:

— Марі, ти забула, що нам наказував головний редактор і що нас просили в посольстві? Поводити себе достойно й не давати приводів росіянам нас у чомусь звинуватити…

— Але я не хочу жити з тобою в одному апартаменті! — пхинькнула вона й закопилила губку, ще й притупнула ніжкою. — Не хочу!

Вона навіть у гніві своєму була прекрасною. Усі чоловіки із захопленням дивилися на її манірну, таку милу міміку. А ця мова! Навіть сварка французькою з її уст — така витончена…

Ернесто благально повернувся до голови. Той кидав погляди то на Сербіна, який щойно надійшов, то на Трохимовича, якому, здавалося, взагалі було байдуже, що відбувається. Сербін, зціпивши зуби, всією нерухомою мімікою намагався сказати: «Ні! Не роз-се-ля-ти! У нас один комплект апаратури для прослуховування»!

Голова, похитуючись на милицях, спробував врятувати ситуацію, тому запропонував дещо розгублено:

— Ми думали, що вас буде двоє чоловіків… У нас такий порядок… Ущільнення поперзавсе. Місто маленьке… Але є двокімнатний номер… Окремі спальні… Оп’ять же ж — бухфет з трюмом! І чавунна ванна, — підняв угору вказівний палець.

Голова кивнув до адміністраторки, та дала Ернесто інший ключ, і він з німим запитанням показав його Хелен, мовляв, такий варіант підійде?

— О! — мила посмішка повернулася на обличчя Хелен. — Ето пріятний новость, мсьє гольова! Мі радо прінімать ваш… proposition… прідльоженіє…

Ернесто з полегшенням зітхнув, кинув погляд на компанію, в якому читалося: ось бачите, з ким доводиться працювати. Ті на знак чоловічої солідарності згідливо закивали. Охеда закинув на плече сумку, узяв свій піжонський чемоданчик і поглядом пошукав, хто міг би піднести речі Хелен. Першим кинувся Наконечний, схопив чемодан із зошитами, але тільки що й зумів його обома руками ледь відірвати від землі. Він почервонів від натуги, але не міг зробити й кроку. Виручив Трохимович: перехопив чемодан, узяв інший і тихо сказав лейтенанту:

— Дай старику Трахімавічу вєданнє насіць у руках. Твая справа — насіць іх у галавє, а гета — значна цяжзй. Павєр мне…

І з легкістю потягнув валізи на другий поверх за Ернесто. Хелен мило всміхнулася — водночас до кожного з чоловіків і разом з тим одразу до всіх, сказала чи то дякуючи, чи то на прощання:

— Мсьє гольова, мсьє офісі… — кивнула й, крутячи сідницями, пішла обживати свої нові апартаменти.

Чоловіки хоч-не-хоч провели її поглядами. Сербін хвильку постояв і кинувся слідом. За ним — Наконечний. Обоє з-за рогу на другому поверсі подивилися, як Ернесто з Хелен зайшли у свої апартаменти, за ними, про щось розповідаючи, посунув з валізами Трохимович. Лейтенанти почекали хвильку й кинулися