Читати книгу - "Львів самотніх сердець"

Мендель Коен підстрибом повертався додому, сподіваючись не потрапити батькові на очі. Часу залишалось мало, встигнути б заскочити через чорний хід, вкластися в ліжко, тому що перед відходом до сну Нехемія Коен зазвичай приходив до дітей з благословенням. Раптом перед хлопцем, що квапився, опинився Леві. Мендель, глянувши на нього, подумав, що десь уже бачив це обличчя, але темрява львівського вечора заважала йому розгледіти незнайомця. У рисах Леві віддалено прозирала схожість з Шабтаєм Цві.

Менделю вже траплялись невеликі аркушики, де було зображено вродливого статурного чоловіка в довгополій одежі, що сидів на престолі Єрусалима в оточенні білих тигрів. Якщо довго придивлятися, то зовнішність Леві могла навести схильного до фантазувань Менделя Коена на думку, що перед ним промайнув сам Шабтай Цві. Або його тінь. Він навіть розтулив рота, щоб запитати у Леві, чи той не родич Шабтаю, але Леві, розуміючи, що поспіх може зашкодити, швидко завернув за цегляну підпору, котра великим звуженим клином підтримувала стіну будинку родини Кепе. Повита червоніючим плющем, вона надійно приховувала Леві, а темрява, що стрімко насувалась, змусила Менделя повірити, начебто примара Шабтая Цві невблаганно розчинилась в повітрі. Бідолаха розгублено озирнувся й побіг до арки, що провадить з турецької частини Львова на Староєврейську вулицю. Заінтригувавши нещасного, Леві постановив собі з’являтися в будинку Кепе щоразу, коли туди прийде Мендель, щоб довести улюбленого сина раббі Коена до нестями. Чи бодай вселити йому незрозумілу тривогу.

Кілька п’ятниць поспіль Мендель Коен тікав на зустрічі з сабатіанцями і знову бачив, повертаючись назад, у неясній напівтемряві згасаючих свіч того, хто оживлював у його пам’яті образ Шабтая Цві. Мендель, може, і не хотів би думати про нього, але особа Леві буквально зачаровувала його, проникала в містичні сни, спливаючи рано-вранці, коли ще не стерта грань між небуттям та реальністю.

Розповісти батькові про цю дивну з’яву Мендель боявся. Ще подумає, начебто я божевільний, злякався він, краще промовчу. Божевільних у Львові замикали в тісній кам’яній будівлі з маленькими віконцями, закритими товстими ґратами, і приковували до стіни ланцюгами. Біснуватих безжально обливали водою, били палицями, пекли розпеченим залізом. А якщо й це не допомагало, саджали в дуже вузький ящик з діркою для ніздрів, прикручуючи руки й ноги шкіряними ременями.

Нарешті Леві Михаель Цві доп’яв свого. Угледівши Менделя Коена, що спускався сходами у всипаний прілим листям турецький дворик, він вискочив йому назустріч. Ледве приховуючи тремтіння, Леві схопив хлопця за руку й вигукнув:

— Як же я радий бачити тебе, Менделе!

— І я також… радий вас бачити, — злякано пролепетав хлопець, — але хто ви?

— Леві Михаель Цві. Ані ах шель Шабтай Цві, — впевнено сказав Леві.

— Б’емет? — здивувався Мендель.

— Б'емет, — запевнив його Леві.

Йому не довелося брехати й викручуватись, щоб увійти в довіру до наївного рабинового синочка. Леві говорив Менделю те, що той бажав почути, нічого не додаючи й не віднімаючи від застиглих сторінок пам’яті дитинства.

Шабтай Цві з’являвся в його розповідях таким, яким він був насправді — незвичайною дитиною, що знає усе заздалегідь, що відчиняє заборонені двері, гордістю батька, страхом та надією матері.

Турки називають Шабтая боягузом, зітхав Леві, подейкують, начебто він злякався катувань і страти. Але Шабтай Цві ніколи нікого не боявся, більше того, він передбачив свій арешт та ув’язнення у фортеці Абідос за кілька років до цих подій. Знав, навіщо його заарештували, навіщо покликав султан, що буде далі, аж до дрібних деталей. Хлопчиком Шабтай любив плавати в морі, навіть якщо стояла прохолодна погода. Море йому було міквою, чиї води не лише очищають, але й лікують. Вечорами Шабті блукав по березі, розмовляв із чайками, занурювався, виходив, потім знову поринав у воду.

Батьки намагалися йому не заважати, але, коли ставало зовсім холодно, просили: не ходи сьогодні до моря, занедужаєш, бачиш, яка студена вода, як шаленіють хвилі?

Шабтай відповідав їм, що обчислив день власної смерті і йому нічого не загрожує. Ще він ходив по безлюдній, кам’янистій місцевості, недалеко від Ізміру. Турки називали її пустелею. Там мало вологи, влітку нестерпно палить сонце, спалюючи все живе, а взимку віють крижані вітри, вириваючи коріння разом із землею. Навіть змії з ящірками й ті оминали те місце. Але Шабтай ішов туди, пояснюючи, що йому хочеться побути самому.

Одного разу — було йому тоді років 9 — Шабтай зник на кілька днів, а потім повернувся, сильно накульгуючи. Нога була розпанахана гострим білим каменем, рана кривавила. Пізніше пастухи сказали, ніби Шабтай зайшов надто далеко, спіткнувся, ледь не впавши у прірву, але зумів зупинити кров й дійти додому. Інший хлопчик напевно б загинув, місця там глухі, допомоги чекати нізвідки, але Шабті впорався.

— Я призначений для іншого, — зізнався він, — тому смерті нема чого боятись. Смерть — це лише перехід. Ми ж усе життя йдемо по вузенькому мосту, просто не помічаєм цього. А я бачу, коли людина наближається до смерті, — казав мені Шабті, — це буде колись, але не тепер. Ти будеш переживати за мене потім…

Такий стан душі він називав «гешер цар меод»[19], дуже вузьким мостом між двома точками, якщо я передаю слова Шабтая. Здається, це поняття є у суфіїв, але в ті роки, повірте, Шабті не спілкувався з ними. Він не бував ніде, крім старої синагоги «Португалія» в Ізмірі, та ще батько кілька разів брав мене, Шабтая і Елі до Едирне (Адріанополя).