Читати книгу - "Скалаки"

— А мені яке діло! Збирайся та ходімо!

Мати, яка допіру перед приходом Єніка була заснула, тепер прокинулася. Зрозумівши, про що йдеться, вона застогнала:

— Не карайте його, будьте ласкаві; якби не він, нас уже на цьому світі не було б...

Війт із коншелом, співчутливо позирнувши на вдову, понурили очі.

— Ну, живо, живо! Там тобі покажуть, будеш знати.

Єнік мусив підкоритись. Прощаючись, він стис руку Франтіні та її матері.

Сусіди пішли, раді, що відбули свій прикрий обов’язок. Надворі Єнік іще попросив їх, щоб не покинули в біді нещасну родину.

Франтіна, плачучи, стояла біля вікна й дивилася на дорогу, якою йшов до березняка Ян із дозорцем за спиною, наче злочинець.

— Це ж його битимуть там, мучитимуть! — заридала вона й закрила фартушиною обличчя.

— Боже, не остав нас! — шепотіла бліда мати, заламуючи висхлі руки.

Двері відчинилися, й до хати ввійшов Їржик. Мати з дочкою зразу впізнали юнака, малий його не пам’ятав.

— Ішов побіля двору, думаю, загляну, як ви тут. Радніший би помогти вам, та зараз це не легко. Став би на роботу, так де її знайдеш... Робітника годувати треба, а хліба ні в кого нема.

Франтіна сказала йому, щоб урізав собі скибку, Їржик покрутив головою.

— Я не голодний, їжте ви. У Рихетського були?

— Та оце ж від нього, вже останній, і в нього запас кінчається.

— Ну, тоді вже не знаю...— Їржик замовк.

На дорозі в березовому гаю затарахкотів віз; Їржик, виглянувши у вікно, швидко сказав:

— Не бійтеся, на якийсь час буде вам хліб!

Він вибіг надвір і подався до гайка, гукаючи: «Стійте!» — на Уждяна із Ванєком, що везли з млина трохи збіжжя та борошна. Догнавши їх, Їржик попросив Балтазара, щоб віддав борошно йому.

Старий драгун очі витріщив.

— Себто як? — спитав він.

— Там на хуторі з голоду помирають.

— Хм... Ми скоро теж, мабуть, помиратимемо. Навіщо тобі стільки зразу?

— На всю сім’ю.

— У луцького мірошника є ще.

— Так у них грошей нема.

— У кого це «в них»? Ти що, не їхній? Ти хто такий?

— Я... Їржик... Скалак.

— Стонадцять чортів! Чого ж ти зразу не сказав! Ай-яй-яй, так це ти тоді в лісі... Грім би його побив, того князя! Хто б то подумав!.. Ото Лідка зрадіє! Їдьмо зі мною, гайда на воза. А як там тато й дідусь?

— Дідусь померли...

— Он воно що!.. Але ж...

— Дядьку, будьте ласкаві, дайте тим горопахам борошна!

Балтазар, не довго думаючи, завдав мішок на плечі Ванєкові, і той нехотя відніс його на хутір. Їржик теж іще повернувся туди — сказати, від кого цей дарунок, та попрощатися. Мати й дочка зі сльозами дякували йому.

Сівши на воза, Їржик мусив усе розповісти старому Уждянові про себе та своїх рідних.

Драгуна дуже засмутила звістка про смерть старого Скалака.

— Випив повну, сердега... А втім,— додав Уждян трохи згодом,— воно й ліпше для нього, що він уже там. Багато б радості він тепер мав? Ну, а тато?

Їржик розповів, що по смерті дідуся вони перебралися аж за Ртиню та живуть там і досі.

— Я прийшов подивитися, чи справді тут така біда, як у нас говорять.

Багато дечого не сказав він: і що вони з батьком весь цей час ходили від села до села, ночуючи здебільшого в лісах, і що батько послав його сюди умисне, і з якою радістю виконав він наказ суворого, понурого батька, бо ж сподівався зустрітися з тою, милого личка якої не бачив так давно.

Сонце ховалося за ліс. Лідка стояла під липами, дивлячись на шлях, по якому котилися осяяні призахідним сонцем клуби куряви. І хто ж з’явився перед нею в цих червонястих клубах! В дівчини аж серце замліло. Завищали колеса, коні стали, дядечко Балтазар, наче молодий хлопець, зіскочив із воза й весело гукнув:

— Ходи сюди, Лідко, гостя тобі везу!

Лідка