Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

Вороги дали йому короткий перепочинок, досить часу, щоб він, безпорадний, хворий, розсварившись із невірною смертю, поблукав між мертвих і поранених. Якийсь солдат вів за вузду його коня, позаду кульгав ад’ютант. Імператор ще не зрозумів, що все загинуло та пропало, і тільки він ще живе. Позавчора імператора зрадив ще один його генерал. Другий був дурний, а третій легковажний. Але імператор сварився тільки з найповажнішим з усіх генералів і зі своїм начебто старшим братом: зі смертю. А водночас кричав чужим голосом, який він колись, — давно те діялось! — хотів мати і який сьогодні, здається, вже не належав йому, кричав солдатам, що тікали навколо й повз нього, мов розпорошені примари:

— Зупиніться! Стійте! Лишайтеся! Не тікайте!

Солдати не слухали його. Бігли далі й розчинялися серед ночі. Може, навіть не чули його. Може, імператор тільки гадав, ніби кричить щось, а насправді взагалі не казав нічого.

Імператора супроводив солдат зі смолоскипом, й імператор усякчас наказував йому підійти. Адже йому щоразу здавалося, ніби він повинен упізнати того чи того вбитого або пораненого коло своїх ніг. Ох, він знав їх усіх краще, ніж знали його самого ті живі солдати, які цієї миті тікали. Він ще раз махнув рукою солдатові зі смолоскипом. Імператор нахилився над маленьким, на диво маленьким полеглим солдатиком. То був один з малих барабанщиків імператорської армії. З кутика його дитячих вуст ще досі сочилася і на очах тужавіла кров. Імператор нахилився і став навколішки. Солдат опустив смолоскип, присвітивши імператорові. На маленькому, жалюгідному животі полеглого хлопчика лежав його інструмент — барабан. Правою рукою він ще судомно тримав барабанну паличку, лівої руки не було видно, малий небіжчик наполовину занурився в жирну чорну багнюку. Мундир був заляпаний давно засохлим болотом. Ківер скотився з голови. Малий небіжчик мав бліде, худе, засіяне ластовинням личко. Над низьким дитячим чолом червонуватим вогником горіло руде волосся. Ясні, сині, маленькі осклянілі очі були широко розплющені. Він не мав ніяких видимих ран на тілі, тільки з його вуст сочилася кров, щоразу нова кров, щоразу нова. Можливо, якийсь кінь хвицнув копитом і вбив його. Імператор украй ретельно оглядав маленький труп. Дістав із кітеля хусточку і витер кров, що текла з кутика вуст небіжчика. Розстебнув жилет хлопчика. На грудях малого лежала складена вчетверо червоно-синя хусточка. Імператор розгорнув її. Ох, він добре впізнав її! То була одна з сотень тисяч носових хустинок, які він колись, ще як генерал Бонапарт, звелів виготовити своїм солдатам водночас із цизориками та металевими скляночками! Ох, він добре знав цю хусточку! На ній на синьому тлі поміж червоними краями зображено географічну карту, а синьо-біло-червоні кола позначають місця, де точилися його битви. Цей хлопчик — певне, йому й чотирнадцятьох років немає — був, напевне, сином одного з його найдавніших ветеранів. Імператор розгорнув хусточку на коліні. На тому клаптику були намальовані половина Європи, Середземне море і навіть Єгипет. Скількох битв ще бракує! Більше ніколи, думав імператор, французькі солдати не отримають таких хусточок! Я вже ніколи не зможу позначити тут нових битв! Тож нехай тут стоїть ця остання! Імператор звелів подати письмове приладдя. Йому подали. Вмочив гусяче перо в каламар, розправив хусточку на коліні, прокреслив жирну лінію на північ, аж до місця, де вже починався червоний край. Намалював на тому місці великий чорний хрест. Потім обережно поклав хусточку на барабан малого, ще раз глянув на його обличчя, згадав раптом той сонячний, променистий ранок, коли він розмовляв із цим малим, йому здалося, ніби він і досі чує у вухах дзвінкий голос хлопчика, потім наказав оглянути його кишені. Знайшли зіжмаканий папірець із підписом: «Твоя мати Анжеліна». На тому папірцеві мати написала синові, щоб він наступної неділі о четвертій годині пополудні неодмінно чекав її в казармі. Імператор дбайливо склав записку й передав ад’ютантові:

— Дізнайтеся, — наказав він, — і при нагоді повідомте мені! — Потім підвівся: — Мерщій! Поховайте малого!

Двоє солдатів викопали чимшвидше неглибоку яму. Похапцем поклали туди хлопчика, бо вже долинали окремі нерегулярні постріли. Смолоскип мигтів, уряди-годи здіймався дужий вітер. Хмари сплинули, зійшов місяць, ніч була ясна, жорстока й холодна. Хоч який невеликий був труп, поспіхом викопана яма була замала для нього. Імператор підвівся, німий і блідо-жовтий, позаду нього невтішно заіржав білий кінь. То було наче могутнє зітхання, а водночас почасти немов людська скарга, а почасти немов людський проклін. Імператор не ворушився. Крихітний труп знову опустили в яму. Солдат підняв смолоскип. Він тримав його, мов рушницю.

Імператор дістав шпагу і опустив її до свіжої пласкої могили.

— За всіх! За всіх! — чули всі, як бурмоче імператор. Його ад’ютант, генерал, що стояв позаду імператора, не мав ніякої зброї і лише зняв капелюха. Були там поряд ще й інші генерали імператора: Ґуро, Лабедуаєр, Друо. Вони здалеку спостерігали його, а тепер, приголомшені, спантеличені й шанобливі, підступили ближче.

— Коня! — наказав імператор.

Усі мовчки їхали верхи, імператор попереду. О п’ятій годині ранку, коли вже розвидніло й тонкий синюватий туман поволі здіймався від темно-зелених ситих лук, зупинилися. Імператора морозило.

— Вогню! — наказав він, і розпалили жалюгідне багаття. Воно горіло кволим жовтуватим полум’ям серед срібно-блакитного сяєва пробудженого ранку. Імператор невтомно ходив навколо хирного жовтавого вогню. Бачив солдатів, своїх солдатів. Тікаючи, вони підходили з усіх боків і проминали багаття: піхотинці, артилеристи, кавалеристи. Вряди-годи імператор піднімав голову. Чимало солдатів, які проходили повз, упізнавали його. Вже не кричали: «Хай живе імператор!», а тільки мовчки вітали його. Дедалі блідіше горіло полум’я, дедалі яснішим і переможнішим ставав ранок. Глибоке мовчання залягло навколо імператора. Воно, здавалося, мов пекло, і то набагато сильніше за вогонь. Імператорові ввижалося, ніби солдати, тікаючи, обминають його по дедалі ширшій дузі. Абсолютна тиша запанувала навколо імператора. Солдати, які проминали його і мовчки вітали (офіцери — шаблями, рядові — пильним поглядом), видавалися йому вже неживими. Були радше полеглими і вбитими. Тому й мовчали. Тому вже не мали й голосу.

Багаття погасло, переможно піднісся день. Імператор сів на камінь на узбіччі дороги. Йому принесли шинки і козячого сиру.