Читати книгу - "Сибіріада польська"

Не було такого з Червоного Яру, який би Біалерову на цвинтар не проводив. А богобоязлива бабуся Шайніна навіть «Вічний відпочинок» пробувала виголосити. І так, як то на кожних похоронах за звичаєм, по грудці землі сусідці на труну кинули.

очаток квітня. Дні ставали щораз довшими. Мороз усе ще держався, та особливо суворішав уночі, з гарматним шумом розриваючи в тайзі дерева, в яких починали кружляти соки. Лагіднішав уранці, в міру як сонце видиралося щораз вище. Опівдні його лагідне тепло змінювало верхній шар снігу в склисту тверду шкаралупу. В таку передвесняну пору зголоднілі ватаги вовків можуть легше вполювати сарну, оленя, а навіть лося, загнавши їх у глибокі замети, в яких довгоногі звірі грузли до тулуба, а зледеніла сніжна шкаралупа обмежувала їх рухи, ламала і до крові калічила бабки. Недавно з такого вовчого полювання скористали люди з бригади Сєдих. В дорозі на вирубку побачили, як вовки заганяють півколом великого лося в долину Пойми. Лось біг щораз повільніше, грузнув у кучугурах снігу, насилу витягував поранені ноги. Вовки допали його, шарпали живцем.

Сєдих вистрілив зі штуцера. Не попав, бо було задалеко, але вовків сполохнув. Неохоче відскочили від лося. Коли, однак, Сєдих вистрілив ще раз, величезна вовчиця повела слухняну зграю на другий берег Пойми. На високому березі зупинилася і завила від люті. Покалічений лось кінчався і великими наляканими баньками дивився на людей, що наближалися. Сєдих дострелив звіра... М’ясо поділили справедливо.

На те, що провесна наближається, вказував також підсилений рух транспортів, які, користаючись зимовою дорогою руслом замерзлої Пойми, саньми довозили до Калючого забезпечення. Місцеві знали з досвіду, що з приходом весни, коли розтануть сніги, розіллється повінь, зрушить лід, оживуть навколишні пучини і мочари — Калюче на довгі тижні буде відрізане від світу. Отже, зберігали на складах борошно на хліб, продукти для їдальні.

Люди голодували. Більш енергійні й заповзятливіші не переставали шукати нагоди до здобуття хоч би трішки додаткової їжі.

Данилович, дивлячись на свого кількамісячного синка, не міг знайти собі місця. Малюк, позбавлений відповідної їжі, особливо молока, марнів на очах. Бачив, як Наталка обманювала дитячий голодний плач материнськими грудьми, в яких вже давно не було ані краплі корму. Фельдшеру Тартаковському молока в порошку для дітей вистачило лише на ліки. Данилович пробував домовитися з візниками, які постачали товар з Канська, щоб привезли йому мороженого молока. Незважаючи на страх перед НКВС, може вдалось би якось підкупити, але жоден з них не був упевнений, чи ще раз цієї зими до Калючого приїде. Від одного з них дізнався, що більш-менш за двадцять верст від Калючого, над Поймою, є найближча людська оселя, Усольє. Живуть там буряти, які хоч здебільшого займаються полюванням, годують часом худобу, управляють погані городи, отже, мабуть, в них можна було б трохи поживи і молока роздобути.

Данилович довго не вагався. У таємниці намовив на цю ризиковану експедицію до Усолья Яна Долину і одного з братів Куриляків, Сташека. Про одержання згоди в комендатурі не могло бути й мови. Вирішили вирушити в суботу ввечері і повернути найпізніше в неділю. Окрім рублів, несли з собою на обмін різну польську одежу.

З Калючого до Усолья проторованої дороги не було. Вирішили держатися Пойми. Йшли один за одним, серединою замерзлої ріки. Місяць був уповні, видимість добра, ніч морозна, безвітряна й тиха. Відголоси кроків, хрускіт замороженого снігу, покашлювання лунали далеко. По обох берегах темніла стиснута стіна тайги. Йшли швидко, мовчки, чутко вслухалися в околицю. Добре порахували припушувану відстань від Усолья і свої можливості, бо коли, разом зі світанком, вкриті інеєм і втомлені вийшли із-за крутого повороту Пойми, на її правому березі помітили лісне селище. Зупинилися, щоб дещо перевести дух і домовитися, що робити далі. Найбільш побоювались зустрічі з сільською владою, не кажучи вже про міліцію. Село не спало, з кількох коминів дим високо спинався до неба. Вирішили ризикнути і постукати до першої з берега хати. А якщо буде щось не так? Не встигли погодити між собою дальших вчинків, бо заскочив їх характерний посвист сунучих по снігу лиж. Оглянулись. Їх слідом наближувався озброєний мужчина! Сунув поволі, на коротких, широких лижах. Кремезний, середнього зросту, в оленячій куртці і великій собачій шапці. За кільканадцять кроків перед ними зупинився. Поправив на лівому плечі впольованих зайців-біляків, двостволку перекинув на передпліччя, зручніше до пострілу. Був смуглий, довгастий на обличчі, косоокий. Схоже було на те, що той чоловік повертає з полювання, але чи був мисливцем? Прибулий перший порушив тривалу мовчанку. Приязно всміхнувся і запитав:

— Поляки?

— Поляки! — призналися хором, дивуючись, звідки це пізнав.

— Калючоє? — мисливець кивнув рукою назад.

— Да, да, Калючоє, — підтакнули.

Став серйозним, немов над чимось на мить задумався.

— Убєжалі?

— Нєт! Нєт! — бурхливо заперечили. — Ми в дєрєвню, — вказали на село,— хочемо купити молока для дітей, продуктів...

— Ааа... Продукти, — кивнув із зрозумінням головою і знов усміхнувся.

Зустрінутий чоловік був бурятом, звали його Оной Єгоров. Майже всім колонізованим сибірським народом росіяни давали прізвища на свою манеру, при чому їх джерелом було як правило російське ім’я. Звідсіля в сибірських кочовищах спеціалісти з розводження північних оленів, у лісових селищах і прибережних до річок селах, серед бурятів, евенків і чувашів щодругий мав російське прізвище Іванова, Петрова, Єгорова, Васільєва або Степанова.