Читати книгу - "Світло Парижа"

Цілий ранок я прибирала кухню, доки мати бігала туди-сюди, сиділа внизу в батьковому кабінеті, комусь телефонувала (мабуть, то були серйозні справи, й робити їх треба було в офісі, тому що, наскільки я знала, зазвичай вона телефонувала або з вітальні, або з кухні), потім вона побігла на збори чи сортувати пожертвування, що призначалися для благодійного базару Асоціації жінок. У ресторані спочатку подали ланч, потім обід, я почула сміх із заднього двору, коли похмуро обходила будинок. Я настільки звикла до кондо, до життя на одному рівні, що ходіння вгору-вниз мене стомлювало. Не дивно, що мати вирішила продати будинок, здавалося, тут на все потрібно на десять хвилин більше.

Десь по восьмій мати пішла ще на якусь вечерю, я відмовилась піти з нею, і тут нарешті задзвонив мобільник. Я кинулася за ним, та поки відшукала сумочку на столі, дзвінок пролунав раз, двічі, тричі. Квіти на столику в передпокої зів'яли, і кілька пелюсток упали на мою сумочку, поки вона там стояла. Пелюстки спурхнули на підлогу, коли я, нарешті, витягла телефон.

— Ало!

— Ало, — відповів Філіп.

Шлунок упав униз. Але чому? Хіба я не дзвонила йому протягом кількох днів, благала відповісти або подзвонити й сказати, що все це було помилкою?

— Ало, — промовила я, бо не знала, що казати далі.

— Я уже вдома, повернувся з Нью-Йорка.

Я не знала, яка відповідь підходить до цього. — Вітаю? — сказала я нарешті.

Він не засміявся. — Я телефонував, щоб дізнатися, коли прибуває твій літак у суботу. — Лише справи. Ну звичайно, не зателефонував сказати, що скучив за мною. Це було так безособово, як запис на прийом до лікаря. Не було ні пробачення, ні вибачення.

— Не знаю, — відповіла я. — Треба подивитися. — В моєму тоні було щось захисне. Він уважає, що я приїхала сюди носити вериги і чекати, поки він мені пробачить. Це не так. Я уявляла, як житиму тут, як це — дружити з Касандрою, Шарон і Генрі, яким буде життя без Чиказького жіночого клубу або Асоціації жінок Магнолії, і зрозуміла, що жодного разу не подумала про нього.

— У суботу відбудеться вечеря з одним з інвесторів. Очікується, що ти на ній будеш.

Ще одна вечеря. Згадала про останню, на якій була, різкий сміх Дімпі Стокстон, розмови про вартість відпусток і прикрас, що покрила би місячні витрати благодійних фондів, безкінечну зверхність, і мене охопило бажання не йти ні на ту вечерю, ні на жодну зі схожих на неї. — Послухай, я не знаю, чи повернуся в суботу. — Я напружилась, чекаючи на відповідь.

— Ти мусиш. Вечеря в суботу, — повторив Філіп, і в його голосі не було чути гніву, лише роздратування, наче я відриваю його від чогось, що він мав робити.

— Річ у тому, що мати вирішила продати будинок і потребує допомоги у підготовці. — Я сказала це дуже заклопотано, урівноваженим тоном. Філіп не казитиметься, якщо я допомагаю матері.

— А хтось інший не може цього зробити? — спитав Філіп дратівливо. Я відчула, як мій власний гнів росте у відповідь.

— Бачиш, я єдина дитина, — відповіла я так, наче ми ніколи не зустрічалися, наче я ніколи не розповідала йому, як хотіла мати братика або сестричку, як шкодувала, що його сестри не росли разом зі мною. — Так, вона може комусь заплатити, але є речі, які краще робити серед своїх. Це родинні справи.

— Але ж вечеря відбудеться у суботу. Що я їм скажу? — Його голос звучав жалібно і примхливо. Я уявила, як він стоїть у вітальні, дивиться на озеро. На кухні мають бути контейнери від їжі навинос (він так і не навчився куховарити, і коли я кудись виїздила, повернувшись, знаходила повне пластмасових виделок відро для сміття і Філіпа, що скаржився на тягар у шлунку, наче саме я була у цьому винна), а на моєму боці ліжка — багато його сорочок, бо він уважає, що надто зайнятий, аби йти до хімчистки.

— Не знаю, — сказала я цілком відверто. Мала інші проблеми.

— Ви ніколи не були близькі. Звідколи ти почала піклуватися про свою матір? — спитав він.

Його слова обпекли мене. Скільки разів я нарікала на матір, хотіла, аби ми були більш схожими, щоб я не була її розчаруванням? Скільки разів стогнала й відкладала збори, коли хотіла її відвідати?

Я знала, що треба сказати. Я мала сказати йому, що обов'язково приїду додому. Змушуючи його забути про розлучення, зрозуміти, що він сумує за мною, і в цьому річ, дати йому відпочити від себе, приїхати додому і згладити ситуацію. Але хіба все не було інакше? Це він мусить вибачатися. Він мав хотіти, щоб я повернулася.

І чи хочу я повернутися?

Тепер я не хотіла цього. Зовсім не хотіла.

— Я не залишу її, не дам робити все самій, — відповіла я. Я й досі ховалася за своєю матір'ю, що потребувала мене не більше, ніж шоколадний чайник, але це все, що я могла зробити.