Читати книгу - "Моє сторіччя"

це лише служба у нещасному бундесвері? Хіба не ми є водночас кінчиком списа і захисним валом? Хіба сьогодні не доведено, хоч і з запізненням, що насправді Німеччина виграла війну? Світ дивиться на початок нашої відбудови із заздрістю та захопленням. Після цілковитої поразки з нас і нашої нестримної енергійності виростає економічна потужність. Ми знову стали могутніми. І незабаром ми будемо лідерами. І одночасно з нами і Японії теж удалося…»

Решта його промови потонула у криках, реготі, чиїхось репліках і запереченнях. Хтось вигукнув йому в обличчя: «Німеччина понад усе!», цитуючи його ж бестселер, популярний уже багато років поспіль. Шеф-редактор голосно запротестував і виніс свою могутню постать із нашого товариства. Але присутній при цьому автор утішився резонансом, який викликала його провокація. Він знову сів і тепер уже більш-менш спокійно намагався вкласти у свій погляд пророчу силу.

Ми з нашим господарем марно пробували відновити такий-сякий лад у дискусії. Частина товариства хотіла поговорити ще про відступ і повторно пережити жахіття оточення під Мінськом, інші прагнули висловити свої припущення щодо замахів на Гітлера у «Вовчому лігві»: «Якби тоді замах удався, то підписали би перемир’я із західними союзниками та стабілізували Східний фронт, і тоді можна було б воювати з Іваном разом із американцями…», але більшість зосередилася на тому, що, на превеликий жаль, утратили Францію, а якими чудовими були «дні в Парижі», і взагалі — яким прекрасним є «французький стиль життя». Вони настільки відволіклися й цілковито поринули у приємні спогади з часів початку війни, що вже майже відчули себе в казковій нереальності: вони знову ніжилися на пляжах Нормандії — і здавалося, що про висадку на її узбережжя їм стало відомо аж після війни, та й то із американських широкоформатних фільмів. Ясна річ, не обійшлося без любовних історій; приміром, наш експерт із питань мистецтва та субмарин оплакував утрату французьких портових дам, та потім усе ж повернувся до боїв із ворогом і занурень під воду.

Але одержимий «міфом про Гітлера» старий жилавий чоловік наполіг на тому, щоб ми згадали, як німцеві було вручено Нобелівську премію з хімії. Він, здається, був задрімав на лавці біля каміна, та потім звідти почулося: «Мої шановні панове, це трапилося незабаром після того, як взяли Аахен, і незадовго до початку нашого останнього наступу в Арденнах, — саме тоді нейтральна Швеція нагородила видатного вченого Отто Гана, бо він першим відкрив поділ атомного ядра. Щоправда, для нас це вже було надто пізно. Але все ж таки ми мали цю доленосну чудо-зброю — навіть раніше, ніж американці…»

Ні звуку. Усі змовкли й замислилися над наслідками втрачених можливостей. Зітхання, похитування головами, покашлювання, після яких — жодного вагомого висловлювання. Навіть нашому підводнику, невтомному й галасливому оптимісту, більше не спадали на думку дотепні морські історії.

Але в цей момент наш господар подав приготований за фризьким рецептом ґроґ. Напій поволі піднімав настрій. Ми присунулися ближче один до одного. Ніхто не хотів виходити надвір, у ніч, яка опускалася на землю. Прогноз обіцяв негоду.

1945

Як стверджує наш господар, від Ісландії до Швеції рухається циклон. Він слухав прогноз погоди. Атмосферний тиск різко впав. Слід було очікувати поривів вітру силою до дванадцяти балів.

— Але не хвилюйтеся: цей будинок витримає будь-який шторм.

І от, у п’ятницю 16 лютого 1962-го, близько восьмої вечора раптом завили сирени. Як під час війни. Циклон люто накинувся на острів. Звісно, це стихійне лихо розворушило багатьох із нас і змусило мобілізуватися. Роки на фронті дали нам ґарт, привчили завжди бути попереду. Ми все ще були професіоналами, і я теж.

Попри застереження нашого господаря, частина компанії, колишні військові репортери, вийшли з дому, буцімто надійно захищеного від природних катаклізмів. Із великими труднощами, постійно нахиляючись мало не до самої землі, ми дісталися з Альт-Вестерланда до пляжу — і побачили там погнуті флагштоки без прапорів, вирвані з корінням дерева, зірвані з будівель очеретяні дахи, лави й паркани, які літали в повітрі. Та крізь піну прибережних бурунів ми намагалися розгледіти щось більше, ніж могли побачити зблизька: хвилі заввишки з будинок насувалися на західне узбережжя острова. Аж згодом ми довідалися, що цей шторм і повінь наробили вище за течією Ельби, у Гамбурзі, особливо в районі Вільгельмсбурґа: там вода піднялася на три з половиною метри вище норми. Прорвало дамби. Не вистачало мішків із піском. Понад триста людей загинули. Були задіяні спецпідрозділи бундесверу. Той, хто згодом стане канцлером, віддавав правильні накази і запобіг найгіршому…

Ні, на острові Зюльт обійшлося без жертв. Але майже шістнадцять метрів західного узбережжя було затоплено. Біда не обминула, як казали, навіть захищену від води частину острова. Кліф у містечку Кайтум опинився під водою. Ліст і Гьорнум були в небезпеці. Жоден потяг не міг проїхати через дамбу Гінденбурґа.

Коли шторм став слабшати, ми вирішили оглянути заподіяну ним шкоду. Ми хотіли про це написати. Це ми вміли. Такою була наша робота. Так, наприкінці війни всі новини складалися з переліку втрат і поразок, тож наші читачі потребували передусім закликів бути сильними. Я написав був тоді про табори у Східній Пруссії, тамтешні біженці намагалися із Гайліґенбойля перебратися через замерзлу затоку до Віслинської коси, але ніхто, навіть «Сигнал», не захотів друкувати мій репортаж про їхні страждання. Потім я бачив кораблі, переповнені цивільним населенням, пораненими, партійними діячами, бачив, як вони випливали з Ґданська, бачив лайнер «Вільгельм Ґустлофф» за три дні до того як він затонув. Але