Читати книгу - "Нестяма"

Хто тепер із мене той рушник вкраде? Та ніхто, хіба ш тіко зі мною. І в ній, в могилки, навсігда дід мій Стьопа буде, і як мій дід помирав, отак ляга післяобід відпочить, бо старий уже був: «Хто б це, — каже, — оте радіво на клубі б хочь на п’ять хвилин вимкнув був, та я б спокійно полежав помер».

Ну, я думаю: він шуте. Ну даже його шутки для мене були законні. Я вдягаюся торжественно й підхожу під ту кінобудку. Визиваю голосом механіка. І руку показую з наколками, з усіма там датами. Які він не раз бачив і понімав. А, гламне, помнив. «Ти, — кажу, — візьми, їй-Богу, оту гав-калку свою хоч нанімного виключи. Як ти сам од її ще не вглух, не розумію».

Він подумав-подумав. А що тут думать, як його про це ще ніхто в жизні не просив? Я повернувся отак до його й отак пішов. І він мені отак в спину й взяв і виключив ра-діво те.

Приходжу додому і взнаю, що дід помер. Лежить отак і щасливо всміхається, і всі мені родичі ще й досі кажуть: «Спасибі».

Вже ніхто потім не сумнівався, шо я його любимий внук. От. А це — такої наколки ні в кого в світі нема. Бо це я її сам придумав. Да, така товста красіва книжка намальована. Вся така вишивана, в лєнтах. Й підписана на їй назва зверху.

А що в ній всередині? Не кажен, канєшно, й розуміє, навіщо це. Ну, про книжку цю, тут сложний вопрос, і не всі тямлять. Бувало навіть їдеш в поїзді, починаїш показувать розумним людям, пояснюєш усе, так навіть там не всяк кумекає.

Хоча діло дуже просте. Там всередині записане ось що: все моє життя. Його ж усього не перемалюєш. Та й списать — ніякої шкіри не хвате. А так — маненька акуратненька книжка, гарненька, як дембільський альбом оформлена. Отака, як наче, тільки покрасівша, як оце зараз у церквах розрішають. Отак по уголках міддю оббита. Тут, бач, і замочок збоку на їй. І зверху назва: «А......Й». Ніхто не догадаєцьця, що це значить. «Андрій?» Ні. «Антоній, може?» Ні, не Антоній. Бо це таке моє ім’я Анатолій.

Бо Анатолій це я.

Політбюро з жахом дивилося на Сталіна, на нього воно завжди так дивилось, але тепер це був новий жах, адже партійці уперше побачили вождя переляканим. Так, йшла війна, але вона тривала вже третій рік і перші страхи вже, здавалося, минулись?

— Якь ві моглі прогавіти? — генералісімус тремтів. — Як ві моглі допусти, що зараз, в 1943 році, в своій пустелі Лос-Аламос амеріканьці вибухнули першу в світі атомну бомбу?

Він щойно зачитав про цю подію, і всі намагались осягнуть. Дехто з присутніх десь наче чув про якусь таку бомбу, над якою давно працювали німці, — до чого ж тут американці?

— І шьчо нам теперь робити? Не зьнаєте? А шьчо ві взагалі знаєте, колі треба шьчось знать?

У вустах вождя бринів тютюновий дим і погроза, й кожен тут чудово усвідомлював їхню ціну.

— Гаразд, — одсунув Сталін свою люльку й видихнув дим в обличчя політбюро. — На ваше щастя, в нашій країні продовжує щасливо мешькати найбільшій світовий ядерний фізік, учень самого Резерфорда, товариш академік Нобелівський орденоносець Капіца.

Сталін давно вже зрусифікувався, й тому не міг вимовити просте українське прізвище Копиця (як жоден справжній кацап не ладен вимовити слово «паляниця»), тому й спотворив його.

Усі в політбюрі повернули голови в куток, звідкіля підвівся занадто інтелігентної зовнішності дідок, він явно нервувався, для чого раз-у-раз сіпав і без того сиву борідку.

— Прошу вас, — сказав Сталін, — розкажіть нам, чі можете ві створити нам таку жь саму бомбу?

Вчений випростався, глянув для чогось у нескінченність, а потім випалив:

— Я тобі, катюго, бомби робити не буду.

Здавалося, є межі люського жаху. Однак політбюро спізнало найневимовніший, бо всі чудово розуміли: стали свідками історичної фрази, отже, шансів лишитися живими нема ні в кого.

— Це в якому сенсі, га?

— В такому, що якби ти не декласував вчених як клас, розстрілявши, то виграв би війну, ще не почавши її.

Політбюро вклякло ще дужче.

Вождь посміхнувся до своєї люльки і ворухнув лівим вусом:

— Ну і хер з тобою, діду. Живи.

Присутні полегшено видихнули, бо ця фраза автоматично дарувала їм життя. Лише не розуміли, а чому цього Копицю пощадили?

Ніхто не знав, що вождь тієї миті ламав голову, чи збереглася в ГУЛАГу хоч дещиця ув’язнених фізиків-ядер-ників на чолі з зеком Курчатовим? А, головне, чи тямлять вони тепер після зимових лісоповалів бодай таблицю множення? Звісна річ, показова страта їхнього кумира Копиці не покращила б їхнього наукового ентузіазму.

А що його додасть? Значно додасть, якщо такий проект очолить хто? Та Берія ж.

—