Читати книгу - "Тарас. Повернення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І якщо дивитися на Тараса з боку джейранового табуна, то він плигає і не приземляється, а провалюється під землю. А джейрани бачать попереду велику пробоїну в землі, в якій зник Шевченко, розділяються на два табуни, на дві жовті хмарюки пилу і страху, на дві хвилі джейранових голів, що немовби обтікають чашкоподібну глибоку ущелину Саура, яка лежить урівень із пустелею, як велетенська діра на плескатій дошці землі, в яку все ще летить і падає Тарас. І якби не глибоке озеро, що заповнило дно стромовини, з його прозорою водою, схожою на око в оправі овальної розколини, то він би розбився… Щоб вижити, йому знадобився жах тисячоголового безжального табуна. Він розігнав його, дав сили плигнути й пролетіти сім сажнів від краю ущелини Саура до її центру, а не впасти з двадцятиметрової висоти на камінний берег озера. Він таки долетів до середини озера й занурився на глибину холодної живущої безодні. І в ній він прокричав нарешті все, що нуртувало в його гарячій, переповненій жаром пустелі, й муки душі. З-під кришталю води він бачив, як у височині з обох боків краями великої чашкоподібної ущелини мчать за джейранами двома ватагами здичавілі люди. Це казаки й рядовики. Вони страшніші за табун джейранів. У їхніх поставах — безвихідь і безглуздя. Вони вимахують шаблями і стріляють із рушниць. І гуркіт пострілів переповнює чашу Саури, відбивається від води брижами, сиплеться з країв пилюкою і камінням, падає тілами вбитих тварин. Вони стікають кров’ю на схилах ущелини й б’ються в агонії у воді озера, смикають ногами, неначе все ще біжать від своєї смерті. Двоє-троє застрелених джейранів, що впали в ущелину, карателям нінащо. Вони скачуть далі за тисячами. І ревіння їхньої пожадливості двигтить у камінній душі пустелі, рве, термосить Шевченком у студеній воді підземного озера, несе його в темінь нутра Мангистау. Може, випливе, а може — ні. Пустеля неісходима, а вода — вічна й тобі подібна, в ній вертаєшся до самого себе…
І Шевченко повернувся, напівживий і щасливий… Тільки-от кашкет загубився і хуста пливла на озерній глибині, схожа на морського ската… А ще палиця сама прибилася до нього… Сяє, мокра й не менш щаслива, ніж Шевченко. І Тарас пригадує, що палиця з груші, з цукрової цицулі чи з духмяної дулі. Ох, які добрі медові груші робила його мама в Керелівці! У печі печені, а тоді варені в меду, а потім у тій же печі чотири рази сушені… І Тарас облизується. Добре, що вода Саури не солона. Вона не дає зникнути видінню маминих груш… І в цьому видінні вся пустеля, що поглинає тебе й сама веде тебе за собою… І ти віднаходиш солдатський кашкет, ловиш на глибині хусту, напинаєш на голову і йдеш…
…У пустелю спускався вечір і разом із ним приходила холоднеча. На початку літа вночі температура, бувало, опускалась нижче нуля за Цельсієм. Шевченко глянув на небо — сонце западало за край овиду густо-червоне, немов ображене й сердите. А це означало, що вночі буде зимно. Волосина Каті показувала йому, що йти треба на північний схід. Десь там мав бути некрополь і підземна мечеть Шакпак-Ата[59]. За його розрахунками, саме зараз за тією горою, яку він долав, мала відкритися долина Куль. Шевченко принатурився до пустині. У нього за плечима був досвід Каратауської і Кос-Аральської гідрографічної експедиції з адміралом Олексієм Бутаковим на чолі. У них він працював рисувальником. У Каратауській експедиції він створив близько сотні малюнків і акварелей. А в Кос-Аральській, що тривала більше року, зарисував усе узбережжя Аральського моря. Завдяки Шевченку опис басейну Аральського моря приніс Бутакову 1867 р. Золоту медаль Лондонського географічного товариства. За іронією долі, той самий опис дозволив створити Аральську військову флотилію, яка була дуже ефективною під час взяття Кунграда[60] і в підтримці російського посольства в Хіві 1859 р. Про участь Бутакова в боях із казахськими повстанцями Шевченко дізнався пізніше, вже в Санкт-Петербурзі, і зажурився, бо хіба для цього він замальовував Аральське море.
Але зараз на Шевченка чекала холодна ніч. Він мав будь-що знайти тепле місце, щоб зігрітися. І долина Куль могла найкраще придатися для цього. Звісно, він міг зігрітися на будь-якому ще теплому після спеки дня камені, а все ж що вища камінна куля, то захищеніший він від диких звірів. І коли перед ним таки відкрився горизонт із безліччю гігантських куль, він побіг до них, наспівуючи «Гриця»[61]. Швидко знайшов кулю, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас. Повернення», після закриття браузера.