Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я, наче підхоплена вітром, мало не підвертаючи ноги, помчала східцями донизу. Боже, Господи, тільки б не потрапити нікому на очі!
Опинившись біля вбиральні, шарпнула за двері. Вона виявилася вільною. Швидко натягнула чобітки і попрямувала у вітальню, де сиділи колеги пані Зірки та отець Люк. За час моєї відсутності нічого не змінилося: партійці обговорювали свої справи, а мій священик попивав каву.
— Я думав, Ви вже пішли, — отець Люк повернувся до мене. Я всілася на своє місце за столом, поряд із ним, і він опинився від мене так близько, що я навіть встигла розгледіти родинку на його щоці.
Коли я виходила з вбиральні, згори вже долинало сопіння єпископа Кармеллі, що спускався до отця Люка, виконуючи розпорядження пані Зірки.
Я схопила отця Люка за руку.
— Слухайте, отче, ні про що не питайте. Зараз сюди ввійде єпископ Кармеллі. Він запросить Вас нагору, до кабінету пані Зірки. В кабінеті є картина... Та сама, про яку я Вам казала. Судячи з усього, старовинна. Ймовірно, із зображенням тамплієрів...
Отець Люк зачудовано дивився на мене.
— Едіто? Що трапилось?
— Отче, та картина, певно, дуже цінна. Пані Зірка намагається її продати. Якщо не через мене, то якимось Вашим друзям у Ватикані, бо їй потрібні гроші на вибори... Ось як усе це пов’язано!
Уста отця Люка склалися в тонку лінію, а очі за скельцями потемнішали і набули сталевого відтінку.
— Заспокойтеся, все добре... Я зрозумів. Дякую, що попередили. Але Ви... Ви там були?
— Ні, я... я...
Рука єпископа Кармеллі лягла на плече отця Люка.
— Так, Ваша превелебносте! — слухняно проказав вікарій. — Ми вже йдемо?
— Ні. Пані Зірка має до Вас справу, мій друже! Перепрошую, що доведеться перервати вашу розмову з цією милою пані.
— О, нічого, нічого... Я вже збиралася йти, тож не буду заважати. Всього Вам доброго, Ваша превелебносте! — намагалася я бути спокійною та безтурботною, але серце в грудях стукало так шалено, що єпископ Кармеллі, не будь він зараз весь у своїх клопотах, мабуть, почув би той стукіт. Отець Люк — ось хто почув його точно!
Він на мить повернувся і, кивнувши на прощання, промовив стиха:
— Пані Едіто, приємно було побачитися з Вами. Тож завтра, о дванадцятій, як Ви обіцяли, екскурсія по місту? Підійду, куди скажете.
О, так, так, екскурсія! Як я могла забути!
— Звичайно, ми ж домовилися, — відповіла я. — Зустріньмося на Зарванській, біля кав’ярні. Знаєте, де це? Розминутися там неможливо.
— Добре, — погодився отець Люк. — На Зарванській, біля кав’ярні... Я знайду.
Справді добре. Значить, завтра я матиму нагоду обговорити з отцем Люком усі подробиці цього дивного вечора. Тепер я мала потурбувати директорку архіву, відірвати її на мить від якихось списків, котрі вона жваво обговорювала з іншими гостями пані Зірки, та повідомити, що йду додому.
— А пані Зірка? Ви ж із нею вже розмовляли? — мимохідь цікавиться Алла Матвіївна, одночасно ставлячи на аркушах паперу напроти кожного з імен якісь позначки.
Їй, вочевидь, зараз не до мене. Не втримаюся, аби у понеділок не виказати їй своє «фе» з приводу змарнованого вечора. Але чи змарнованого?
— Ми трохи поспілкувалися, так... — відповідаю.
— Я гадаю, вона придивлялася до Вас, Едіто. Вона захоче з Вами зустрітися ще окремо... — Алла Матвіївна знову поринула у свою роботу.
Я взяла свою сумочку і попрямувала до виходу. Треба викликати таксі... Вулиця Паркова, 12. Добре, що я запам’ятала адресу!
Здається, сьогодні за один вечір я наблизилася до розгадки таємниці ближче, ніж за час усього мого перебування у місті.
— Вибачте, я могла би отримати моє пальто? — цікавлюся у тієї жіночки зі старомодною «хімією» на голові. Вона, наче консьєржка, сиділа при дверях вітальні на крісельці і гортала якийсь журнал.
— Звичайно, зараз принесу, — приязно відповіла вона і зникла десь у гардеробній. Я ж на кілька хвилин залишилася сама у тому залі з янголятами, вазонами, античними барельєфами та амфорами. І картинами, звичайно, картинами!
Синє небо на одній з них наче потемніло, насупилося. Рука художника була не дуже вмілою, але загальне враження від пейзажу-натури передати змогла. Жовті стіжки сіна на зеленій траві. Здається, на них зараз поллє рясний серпневий дощ, якщо, звісно, то на картині пора жнив, серпень... і потворний чорний прямокутник в правому нижньому кутику. Додуматися ж до такого!
Я похитала головою: чудасія та й годі. Ця пані Зірка... У неї явно щось не так із психікою! Видавати картину за старовинну ікону... шантажувати місцевого єпископа! Це ж треба! Стільки вражень за один вечір я в житті не отримувала.
Мимоволі я сфокусувала погляд на чорній застиглій фарбі прямокутника на картині. Було видно, що ім’я того, хто зобразив цю пастораль, замальовували нашвидкуруч.
Ще трохи, ще... чорна фарба почала тьмяніти, ставати прозорішою. Я вдивлялася у обриси чорного прямокутника, і фарба танула, наче віск, вивільняючи з-під себе клаптик зеленої трави та чіткі, з нахилом вправо, каліграфічно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омбре. Над темрявою і світлом», після закриття браузера.