Читати книгу - "Повiя"

- Як саме?

- Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, - пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру - не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, - либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

- Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, - одказала гордо Христя.

Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi - Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"

Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце - i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз - здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась - уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися - чи немає на дворi, - i на дворi не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству - дров наносила, овощ на страву накришила.

- А що, справилася? - питає Карпо.

- Уже.

- То й поїдьмо.

- Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.

- Забарила я вас? - спитала.

- Нi, я сам тiльки що в хату, - одказує Карпо.

- Ну, й гаразд. А я думала - забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, - повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

- Нащо?

- Не твоє дiло. Бери! - суворо сказала Загнибiдиха.

Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.

- А це вам на дорогу, - вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.

- О господи! - аж скрикнув той. - Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.

- Чому не одягаєшся теплiше? - повернулася знову до Христi. - Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.

- Прощайте ж. Спасибi вам! - дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…

- Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, - усмiхнувшись, каже Карповi, - не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.

- Як же се можна! - одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.

- Христе, - кликнула Загнибiдиха. - Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:

- Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? - утретє допитується Загнибiдиха.

- Чую, чую. Спасибi вам! - дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.

- Я й сама зачиню… їдьте з богом!

Карпо смикнув вожжину - i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.

V

Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."

Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн - i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"

Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя - зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", - думала Христя.

Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру - на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. - тьохкоче її зрадiле серце.

Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А