Читати книгу - "Джейн Ейр"

РОЗДІЛ XIII

Того вечора за наказом лікаря містер Рочестер ліг спати рано і пізно встав наступного ранку. Коли він нарешті зійшов униз, то відразу взявся за справи: його вже дожидались управитель та кілька орендарів.

А нам з Аделлю довелося звільнити бібліотеку: тепер вона цілоденно правила за приймальню для відвідувачів. В одній з кімнат нагорі натоплено, я туди перенесла наші книжки й зробила з неї класну кімнату. Того ранку я помітила, як одразу перемінився Торнфілд-хол. Він уже більше не був безмовний, як церква: через кожні одну або дві години чувся стук у двері або дзвінок, часто в холі хтось ходив, знизу долинали чужі голоси, — через наш будинок потік струмочок із зовнішнього світу: з'явився господар, і тепер мені дім подобався.

Того дня мені нелегко було вчити Адель: ніяк неможливо було зосередити її увагу, вона знай бігла до дверей і поглядала через поруччя, чи не побачить містера Рочестера; а ще вишукувала різні зачіпки, щоб збігати вниз, і, як я підозрювала, заглянути до бібліотеки, де б вона, звісно, тільки заважала, а коли я нарешті розсердилася й наказала їй сидіти на місці, вона й далі заводила мову про свого друга «мосьє Едуарда Фейрфакса де Рочестера», як вона його величала (досі я не чула всіх його імен), намагаючись угадати, які той привіз їй подарунки: він, видно, натякнув їй учора ввечері, що, коли його вантаж прибуде з Мілкота, там знайдеться одна скринька, і те, що в ній є, зацікавить її.

— А це означає, — провадила вона далі по-французькому, — що там є для мене подарунок, а може, й для вас, мадемуазель. Мосьє згадував про вас: він мене питав, як звати мою ґувернантку та чи вона не така худенька бліда дівчина. Я йому сказала, що вона саме така. Бо ж це правда, мадемуазель?

Я і моя учениця обідали, як звичайно, у кімнаті місіс Фейрфакс; опівдні подув вітер, пішов сніг, і ми до вечора просиділи в класній кімнаті. Коли посутеніло, я дозволила Адель відкласти книжки й зошити й збігти вниз, бо з тиші й з того, що дзвінок мовчав, я здогадалася, що містер Рочестер уже вільний. Зоставшись сама, я підійшла до вікна, та нічого не побачила: присмерк і сніг зробили повітря непроглядним — не було видно навіть кущів на лужку. Я опустила штору й вернулась до каміна.

Задивившись на химерний краєвид із яскравих і пригаслих жаринок, я намагалась знайти в ньому обриси колись баченого на картині Гейдельберзького замку на Рейні, та саме в цю мить зайшла місіс Фейрфакс, і її прихід безжально знищив вогненну мозаїку, яку я так ретельно стуляла докупи, і розвіяв похмурі непрохані думки, що почали обсідати мене, тільки-но я опинилась на самоті.

— Містер Рочестер буде дуже радий, якщо ви і ваша учениця прийдете сьогодні ввечері на чай до вітальні, — мовила вона. — Він був цілісінький день такий зайнятий, що не міг запросити вас до себе раніше.

— А коли саме він п'є чай? — запитала я.

— О шостій годині; вдома він лягає спати рано. Буде краще, як ви переодягнетесь. Зараз я прийду допоможу вам. Нате ось свічку.

— А хіба конче переодягатись?

— Так було б краще. Я завжди переодягаюсь на вечір, коли містер Рочестер удома. Цей зайвий звичай видався мені дещо церемонним, проте я пішла до себе в кімнату і з допомогою місіс Фейрфакс змінила чорну вовняну сукню на чорну шовкову; це була моя найкраща сукня, крім світло-сірої, яка, за моїми ловудськими уявленнями про одяг, була аж надто гарна і призначалась тільки для найурочистіших випадків.

— Тут бракує брошки, — зауважила місіс Фейрфакс.

У мене була єдина маленька, оздоблена перлами брошка — прощальний дарунок міс

Темпл; я її почепила, і ми зійшли вниз. Я не звикла до чужих людей, і було справжньою мукою з'являтись перед очі містера Рочестера після такого офіційного запрошення. Я пропустила місіс Фейрфакс поперед себе і весь час трималася за нею, поки ми перейшли їдальню, тоді попід аркою, прихованою завісою, вступили до вишуканої вітальні.

Дві запалені воскові свічки стояли на столі й ще дві на каміні; коло вогню, купаючись у світлі й теплі, розлігся Пілот, біля нього присіла Адель. Містер Рочестер напівлежав на канапі, тримаючи ногу на подушці, і дивився на Адель та собаку. Відблиски вогню яскраво осявали його обличчя. Я одразу впізнала вчорашнього подорожнього, його густі чорні брови, високе чоло, відмежоване рівною лінією чорного чуба, що здавалось прямокутним. Я впізнала його чітко окреслений ніс, більше характерний як прикмета рішучої вдачі, аніж краси, широкі ніздрі, що, на мою думку, свідчили про запальність, різкі обриси вуст і підборіддя — так, без сумніву, це були риси похмурої людини. Його постать, тепер без плаща, видалася мені теж якась прямокутна, тому й пасувала до голови; в нього була гарна атлетична статура — широкогруда, з тонким станом, хоч не висока й не гнучка. Містер Рочестер, певно, помітив нашу появу, але, мабуть, не хотів показувати цього, бо навіть не підвів голови, коли ми наблизились до нього.

— Ось міс Ейр, сер, — як завжди, спокійно мовила місіс Фейрфакс. Він вклонився, все ще не відводячи очей од собаки й дитини.

— Сідайте, міс Ейр, — одказав він, і оцим своїм вимушеним холодним уклоном та нетерплячим, щоправда ввічливим, тоном він ніби додав: «Яке мені в біса діло до того, чи тут міс Ейр, а чи ні? Зараз мені не до неї».

Я сіла, і моя ніяковість де й ділася: вишукано ввічливе вітання, напевно, збентежило б мене, я б не зуміла відповісти, чи то пак відплатити за нього такою ж витонченою люб'язністю, а така невихованість не накидала мені ніякого зобов'язання, навпаки, я собі чемно мовчала, і це давало мені над ним перевагу. Попри все, таке ексцентричне поводження мене зацікавило: я чекала, що буде далі. А він сидів, мов та статуя, тобто не говорив і не рухався. Мабуть, місіс Фейрфакс врешті подумала, що все ж комусь слід виявити люб'язність, і заговорила перша. Лагідно, як звичайно, — і, як звичайно, надто навпростець, — вона поспівчувала йому з того приводу, що він мусив цілий день клопотатися справами та що в нього, видно, весь час болить вивихнута нога, далі вона похвалила