Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

До Старих Кодаків ми подамося наступного передполудня, у понеділок, для мене дещо обтяжений похмільним синдромом як наслідком недільної надгостинності любих дніпрян (welcome, Mr Khomsky, welcome!), і там, у Кодаках, я відчую під собою ще один краєчок Європи — ось тут вона закінчується зі своїми Ґійомом де Бопланом, комендантом Жаном Маріоном та двома сотнями найманих драгунів, головним чином німців. І ця межа є пагорбами Правобережжя, на яких і дійсно ані каменя від фортеці, бо фортеці й замки тут розчиняються дощенту, ніби їх насправді з тіста ліплено, тільки шрами по землі. Тобто все підтвердилося — manu facta manu distruo[35], як свого часу своєчасно пожартував зловісний Бодьо Хмельницький, вихованець дотепних єзуїтів.

Але все це наступного дня, у понеділок. А тим часом любі дніпряни показували мені Нагірне Місто (до якого вельми пасувало прізвище Вікторії — Наріжна[36]) — і тут, бляха-муха, виявилося, що я таки дійсно зовсім не мав рації, коли далекого 1994 року наквецяв у своєму «Ерц-Герц-Перці», що от мовляв Австро-Угорщина залишила нам архітектуру, яка досконало різнить наші западенські міста від усіляких запоріж та дніпропетровськів, а ті натомість нічим не різняться між собою. Тепер мені слід було падати на коліна і благати у дніпрян пробачення за ту давню легковажну ахінею. Хоч аж такого драматичного жесту вони, на щастя, не вимагали, Шляхетні у своєму всепрощенстві.

Потім відбулася лекція на тему невпізнаних архітектурних об'єктів. І вона засвідчила, що я у своїй ерц-герц-перц-базґранині бодай частково мав рацію. В тому сенсі, що западенським містам щастило більше.

Католицький костел, занотований Орловичем у путівнику, як і колишня Успенська церква, про яку Орлович не згадує, як і, напевно, ще з десяток усіляких культових споруд, виявилися позбавленими своїх верхніх частин — ні, не тільки хрестів, але й веж та куполів. Їх було свого часу (своєчасно?) знесено, знято і знівельовано. Щоб ніщо не нагадувало про опіум. Культова споруда без верху вже ніяка не культова — то вже просто будинок, не більше. Старе козацьке слово «безверхий» означає не просто «безголовий», а ще й «дурний» чи навіть «навіжений»[37]. Позбавлення вертикальності є позбавленням суті. І тільки зіставивши вигляд одноповерхових решток зі старими фотознімками, починаєш усе впізнавати. Так, це він, костел Св. Йосифа, донедавна управління «Спортлото», проспект Карла Маркса, 11[38]. А це — Успенська церква, себто 10-та міська клінічна лікарня, площа Дем'яна Бєдного, 16. Так, це дійсно той фронтон, та й колони саме ті, чотири колони просто не дадуть обманутися.

І якщо слово «лікарня» викличе з вашої пам'яті слово «ампутація», то тут на це існує подвійна підстава.

ДРОГОБИЧ, 2007

Нафта є не даром Бога, а його наркотиком. Хоч якими незмірними будуть її поклади, вони обов'язково вичерпаються у найнестерпнішу мить. Потім настає довічний параліч або принаймні щось, дуже на нього схоже. Нафта розбещує економіку, а з нею (повірити на секунду Марксові?) й усю надбудову з її фантомними утвореннями. У цьому сенсі нафта — це справді золото, причому чорне. У цьому ж сенсі біле золото — не сіль, а кокаїн.

Наближення до Дрогобича породжує видива його нафтового розквіту: блискавично наповнюване капіталом і просто неконтрольованою по-каліфорнійськи грошвою містечко, що знагла вирішує перетворюватися на місто (дехто сказав би — на півтора): дорогі еклектичні будинки, вілли, палацики, театрики, ресторації, клуби, доми розпусти. І поруч — Борислав, що сміється, цілком сардонічно. Про нього відомо передусім те, що він є пеклом. Тому він ніяк не може перестати сміятися. Бо що ще залишається пеклові?

За цими видивами — кілька першоджерел. Скажімо, еміль-золівська проза Івана Франка, але не стільки вона сама, скільки моє про неї зіпсоване старим кінематографом уявлення.

Є й об'єктивніші свідоцтва.

1914 року (ще не після, ще до — оскільки після це вже не мало б ніякого сенсу) побачило світ чергове перевидання грубезного путівника з підзаголовком «Східна і Центральна Європа (Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Швейцарія)». Автор цієї вищою мірою сумлінної праці доктор Мєчислав Орлович, присвятивши Дрогобичеві один-єдиний серед півтисячі сторінок абзац, устигає написати в ньому про 38 тисяч мешканців, «переважно євреїв», готель «Рома» та ресторацію з не надто вдалим прізвищем власника — Леперд. Далі в абзаці йдеться про «велику промисловість» і нафтопереробний завод (на нього в польській мові існує значно красивіше, ніж у нашій, слово «рафінерія» — так ніби він насправді цукровий). Цей завод найбільший в Австрії та відкритий для туристичних відвідин. Інформація Орловича завершується згадкою про культові, як їх тепер називають, споруди (не плутати з культовими фільмами чи книжками!) — готичний костел XIV ст. і «три гарні, стильно збудовані дерев'яні церкви Св. Юра, Св. Хреста і Св. Параскеви». Дивно, але немає ні слова про найбільшу в Галичині синаґоґу.

Пам'ятаю, як ми зайшли під її напівзруйноване склепіння. І як над нашими головами шугнули сполоханою зграєю доти не бачені птахи.

Але про них не тут. Про них у «Птахах» Бруно Шульца.

А тут відзначмо інше: за часів Нафти Дрогобич помістив у собі найбільшу в Австрії рафінерію та найбільшу в Галичині синаґоґу. І обидві ці реалії щонайтісніше між собою пов'язані.

* * *

Статистичні дані щодо етнічного складу населення є іноді прихованою за цифрами епітафією. Іноді — зупиненим у грудях криком. «Іноді» — тут не стільки обставина часу, скільки простору. «Іноді» — це насправді у Центрально-Східній Європі.

1869 року — своєрідна дрогобицька цезура між епохою солі та епохою нафти — населення міста досягає майже 17 тисяч мешканців, з яких українців 29 відсотків, поляків на 5 відсотків менше, а євреїв — майже 48 відсотків, себто ледь не половина. Рівно через сімдесят років, 1939-го (зрозуміла річ, не після, а до), населення удвічі більше (34,5 тисячі мешканців), але етнічні пропорції загалом збережені. Щоправда, українці й поляки чомусь помінялися другою і третьою сходинками. Вживаючи тут слово «чомусь», я, як і ви, насправді знаю чому. При цьому відсоток українців невідчутно поменшав (26,3), а поляків — суттєво побільшав (33,2). Поменшання відсотка євреїв також можна вважати суттєвим, але ще не драматичним (40). Вони все ще є найчисельнішою етнічною спільнотою. І зовсім іншу пропорцію знаходимо три десятиліття по тому, у переписі 1970 року. З 56 тис. мешканців українці виразно домінують (70 відсотків), на друге місце по-танковому прорвалися раніше не знані в цих краях росіяни (22 відсотки), а щодо поляків та євреїв, то їх приблизно однакове число і